7 Розділ

Не знаю, чим я керувалася, коли погодилася. Але після того, як я це зробила, все якось швидко закрутилося... Гортензія збігала до кабінету і повернулася з якимось сувоєм, а Даміан тим часом взяв мене за руку і, наче дитину, відвів у карету. Не знаю, звідки вона взялася, але факт її відмінності від інших, був незаперечний: без каменю, без коліс і без коня. Ну і як вона пересувається? Подивившись на це диво тутешньої техніки, я згадала, що хотіла дізнатися про ці карети побільше.

Однак не встигла сказати й пари слів, як мене засунули всередину і посадили на сидіння. Коли до нас приєдналася Гортензія, нас хитнуло один раз, коли це трапилося вдруге – я помітила, що ці двоє запанікували, але коли хитнуло втретє, я теж почала панікувати.

 І не дарма: несподівано карета почала тріщати та розвалюватися навпіл, а крізь тріщини почав просочуватися чорний туман. Схожий на той, у який я потрапила після своєї смерті…

Мене охопила паніка: помирати зовсім не хотілося! Я так багато хотіла зробити, тут, у цьому світі, мені було добре, нехай навіть усі навколо вважали мене цілковитою паскудою.

На жаль, туману було байдуже до моїх сподівань і прагнень: він огорнув мене, немов коконом, відокремлюючи від Даміана і Гортензії непроглядною темрявою. І тоді я побачила маленький вогник, той самий, що й раніше. Світлячок! Він заговорив зі мною:

– Ходімо, дитино. Не бійся, йдемо!

Робити нічого, довелося йти за ним. І тоді туман розсіявся, а я опинилася в кімнатці з двома високими кріслами та каміном. Стіни й підлога були чорними, схоже, темрява обійшла цю ділянку стороною, тому тут було світло.

– Присядь, дитя, я хочу з тобою поговорити. – Клубочок опустився в крісло і на моїх очах перетворився на маленького хлопчика.

Я, з острахом дивлячись на нього, присіла навпроти.

– Навіщо я тут? І де мої друзі?

– Не хвилюйся, з ними все в повному порядку. Мене звуть Явор і я провідник душ. Я думаю, ти розумієш, чому я тебе покликав сюди.

– Щоб я померла остаточно?

Посміхнувшись, хлопчик підійшов ближче. Посмішка його була іронічною…

– Я покликав тебе для того, щоб ти дізналася, хто ти насправді та зробила вибір…

– Який вибір? – обірвала я його переляканим голосом.

– Тебе не вчили, що негарно перебивати дорослих? – пожурив мене привид в образі восьмирічного хлопчика. – Так от, десь п'ять років тому я випустив з уваги дві душі, і обидві потрапили до мене внаслідок обряду. Одна, як ти розумієш, твоя, а інша – та, що була в цьому тілі після тебе. Вона зайняла твоє місце і почала жити твоїм життям, що спричинило низку небажаних наслідків. А ось ти, не знаю, як у тебе це вийшло, переродилася, причому мені навіть не довелося тебе підштовхувати, як я це робив з іншими душами. Зрозумій: один рік тут – це одне твоє життя. Ти прожила чотири повні життя й одне неповне, і при цьому я ніяк не міг тебе спіймати, твоя душа боролася, дуже довго від мене ховалася... При тому, що вже давно мала б бути упокоєна. І тільки коли вона повернулася в це тіло, вона заспокоїлася. Ти заспокоїлася.

– Я... не розумію, як я могла бути власницею цього тіла. Ви, мабуть, щось наплутали.

– Міріада, я не міг нічого наплутати, адже я провідник, і ти завжди була для мене важливим екземпляром. А як так вийшло, що ти померла, краще запитай у своїх батьків. А ще краще у своєї, нібито, мачухи.

– Я не зрозумію, до чого ви хилите. Ви хочете сказати, що моя душа пішла з цього тіла, а потім через п'ять життів повернулася назад. Але тоді чому я пам'ятаю своє останнє життя? І як до цього причетна моя мачуха? І чому в мене в голові стільки спогадів, ніби в цьому тілі жив до мене не один дух, а два?

Посміхнувшись, хлопчик доторкнувся до мого чола.

– Разом із собою той дух приніс і свої спогади минулого життя, і ці спогади перемішалися в одному тілі.

Коли він клацнув пальцями, я ніби пережила все знову. Те, як народилася, те, як жила колись. Я згадала все з життя Міріади. Не з мого життя. Ось я граюся з Даміаном. Ось усі свята, що влаштовувала мама. Безліч людей її любили, і я нею захоплювалася.  А останній спогад був про той бал на день народження мами. Далі всі спогади були вже не мої... Тобто я дожила до п'ятнадцяти років? А що ж було далі?

Одні запитання і жодних відповідей.

– Тепер ти все пам'ятаєш, і ось моє запитання: коли ти нібито померла в попередньому житті, тебе врятували, але твоя душа відокремилася від тіла. По суті, то твоє тіло повністю функціонує, воно просто в комі. І якщо раптом настане такий момент, коли ти захочеш втекти, то зможеш втекти туди.

– Ні, я залишуся тут, – тепер я точно нікуди не піду з цього світу.

– Хтозна, – мені підморгнули, – ось ця руна допоможе тобі. Якщо захочеш переміститися в те тіло, просто вбий себе ще раз і бажано ударом ножа прямо в серце. А далі ти прокинешся у своєму іншому світі…

Я подивилася на руку, і мене засліпило світло.

Прокинувшись, я побачила Даміана: він спав у кріслі – за вікном глибока ніч. Я дивилася на нього, а в голові – жодної думки, нічого, крім порожнечі. Лише спогади про мій колишній світ: може, повернутися, подумалося мені? Ні, тут потрібно подумати. А думки мої нині плуталися... Незабаром я заснула.

Вранці крісло виявилося порожнім, а в моїй голові в буквальному сенсі пульсував спогад: у ньому ми з Даміаном йшли в якийсь храм, і там нас зв'язали рунами. Подивилася на руку: так, така була. А потім ми приїхали в його маєток і, як справжнє майбутнє подружжя, провели ніч разом... з єдиною поправкою: Даміан навіть не доторкнувся до мене.

Так я і лежала, думаючи про те, що хочу придушити провідника душ. Але потім до мене дійшло, що він теж заблукала душа, і я не зможу його вбити, бо він уже мертвий.  Та й навіщо мені руки бруднити, у нього і так он ціла зграя душ є.

Прикидатися сонним тхором було приємно, однак спокій не тривав довго…

У кімнату увірвався Даміан, відчинивши двері з такою силою, що ті вдарилися об стіну. Він що її з ноги відчинив? Ось тобі й наречений.