6 Розділ

Він тримав мене на руках і дивився так... дивно. Ніби ось-ось хотів щось сказати. Щось важливе... Але не міг.

– Даміане, відпусти... будь ласка.

Мої слова подіяли й мене поставили на підлогу. 

Але Даміан був якимось розгубленим, чи що. Він подивився на мене, розвернувся і просто пішов. Спостерігаючи за тим, як він іде, я відчула сором у грудях…

Ну і що це було? Дивний якийсь. 

Знизавши плечима, я продовжила робити сукні й цим відволікатися від пережитого за день. Інакше мене або затоплять сльози, або нападе істерика, або буде все й одразу. 

Так що, спокійно і неспішно працюємо ручками та заспокоюємо нерви.  

***

Граф Даміан арнт Граст

День сьогодні був таким сонячним і приємним, що хотілося просто вийти та пройтися вулицями міста. А я все сидів за письмовим столом і перебирав накопичену за тиждень документацію. Робота була до знемоги нудною і гнітючою.... Саме тому я хотів якнайшвидше її позбутися, закипаючи при цьому дедалі більше. А все чому? Та тому, що поруч одні нездари, і, щоб усе вийшло, потрібно робити все самому.

Від роботи мене відволік стукіт. Галін, мій дворецький, увійшовши, подав мені конверт.

– Мессир, лист від графа Айсвуда.

З чого раптом лист? 

Я розкрив конверт і вчитався в текст. Там було всього чотири слова, але вони змусили мене негайно вирушити в маєток Айсвудів.

– Галіне, мені потрібно терміново відлучиться... Коли повернуся, не знаю, – я увійшов у магічний портал, який переніс мене прямо в кабінет графа.

Той сидів і дивився в нікуди, а навпроти сиділа його дружина: така ж бліда і похмура. 

– Що це означає? – я потряс листом біля обличчя чоловіка. – Ви ж казали, що вона вже ніколи не повернеться. Ви стверджували, що вона померла! То як, чорт забирай, це розуміти?!!!!

Врешті мій голос зірвався на крик. Мене чимало так калатало. І я почав ходити туди-сюди, як заведений.

– Ми теж думали, що це кінець і вирішили провести обряд вигнання, але після нього вона повернулася. Погляд, манера поведінки і навіть аура повернулися!

– Я вам не вірю, графе Айсвуд. Після такого не повертаються!

Не бажаючи продовжувати слухати цю маячню божевільного, я вирушив назад у свій маєток. Жодного бажання розбирати документи в мене, відповідно, більше не було. Хотілося як мінімум когось придушити, а як максимум – спопелити. І я вирушив на поле для поєдинків. Слуги шарахалися від мене, як від прокаженого, і тут же зникали.  Воно й не дивно, адже в мене на обличчі була неприхована лють.  

Мені потрібно було виплеснути злість. Злість на себе, на той день і на чортову долю.  

Прийшовши на місце, я спопелив пару дерев'яних стовпів. Не допомогло. Потім узяв велике каміння і порозбивав його. Нуль ефекту. Та що ж таке!

Я сам собі був схожий на загнаного звіра. Звіра, що сам зайшов у клітку і тепер не міг із неї вийти…

Не знаю, чим я керувався, тільки мій інтерес і мій же поганий характер зіграли зі мною злий жарт. Я ходив навколо ательє, в якому працювала Міріада, але ніяк не міг знайти в собі сил увійти в нього.

Зрештою ноги самі принесли мене в кондитерську, а потім – фатум долі або як це ще це назвати! – двері відчинилися, впустивши в приміщення Міріаду.

Каюся, я не зміг стримати уїдливого випаду в її бік. Але вона просто привітала мене, а все інше благополучно пропустила повз вуха.

Ні, цього не може бути... Вона не могла повернутися після стількох років. Просто не могла!

Я втік через портал до себе в кабінет і почав кидатися з боку в бік. Не знаю, скільки часу минуло, тільки я почав чути голос. І цей голос належав Міріаді: вона попросила про допомогу. А скоріше почала благати... 

Коли я допоміг їй, то думав лише про одне: вона не справжня. Не справжня! Вона не колишня Міріада, ні, це фізично неможливо.

І, коли я прийшов до неї в ательє, то зрозумів, що помилився. Вона справжня: ця дівчина, зосереджена на сукні, була справжньою Міріадою. І тепер я просто не знав, що мені робити. І як тепер бути…

***

Прокидаюся від шуму. Різко підриваюся з ліжка і перший час не можу зрозуміти, де перебуваю. Озирнувшись, розумію, що так і заснула в ательє. Причому не на найзручнішому сидінні. Шия і спина затекли, все боліло. Уууф, більше ніколи не буду спати в кріслі. Ну або хоча б постараюся не робити цього...

А тим часом в ательє влетіла зла Гортензія і вирушила прямо до себе в кабінет. Ляснула дверима так, що я аж штукатурка посипалася! І чому люди щоранку такі злі, невже не можна хоча б раз прийти з посмішкою на обличчі. Так ні ж, усі похмурі та злі.

Я встала, потягнулася і бадьорою ходою вирушила в кабінет, а там Гортензія вогкість розводить: плаче вона, простіше кажучи.

– Гортензія, тільки не кажи, що вже знову щось сталося. – Подивившись на мене, жінка розплакалася ще більше, ніж раніше. – Так, заспокойся і поясни, що трапилося. Так, вди-и-и-х-видих. Молодець, а тепер поясни, чого ти ревеш!

– Виходжу я, значить, з дому, а там мій чо-о-о-ловік... колишній. Прийшов сказати, що тепер будинок і ательє не мої-ї-ї-ї-ї. Він їх забрав і віддасть тільки, якщо ти розва-а-а-жиш його, розумієш?

– От же гнида! Як у нього взагалі вийшло це зробити?

– Я незна-а-а-ааю-ю-ю-ю! – і знову сльози.

Та що ж таке, що не день, то неподобство якесь! Хотіла було щось сказати, заспокоїти нещасну бідолаху, але задзвенів дверний дзвіночок, і я зі словами "зараз прийду" вирушила вниз. А там Даміан стоїть і дивиться на мене якось дивно.

– Ви до кого, графе?

Але мене проігнорували та вирушили просто нагору в кабінет до Гортензії. Ну і нехай іде, мені-то що...

Через п'ять хвилин Даміан і Гортензія вийшли. Я так і не зрозуміла, що такого особливого сказав Даміан Гортензії, тільки вона аж сяяла від щастя?

Спустившись, чоловік уважно подивився на мене.