5 Розділ

Іду я, значить, назад в ательє і... раптом падаю. Просто провалююся під землю, плюхаючись – ось же несподіванка! – на м'яке ліжко. Торт і пряники благополучно зіпсовані... Очманіти, одним словом.

Я озирнулася і зрозуміла, що місце мені це знайоме…

Велике ліжко, камін…

І стіни в темно-синіх шпалерах я теж знала…

 Це будинок одного з коханців Міріади – одного з найнебезпечніших типів у столиці!

"Припливли", проскочила швидка думка.

 Сам власник будинку сидів у кріслі, закинувши ногу на ногу, і уважно дивився... на мене.

 Біла сорочка, величезний шрам на половину обличчя.

Довге темне волосся, стягнуте чорною стрічкою…

Складалося враження, що він вийшов на полювання... первородний звір... а я його здобич.                  

 – Здрастуй, Мірі, я скучив, – сказав він.

Мене покоробило.

Скучив він.

А ось я не скучила... Він для мене чужа людина. 

 Було в його погляді щось хиже-граційне, від чого хотілося сховатися, і мурашки бігали по моїй шкірі... часто-часто.

Що це за реакція така?

 – Якщо не віриш, можу просто зараз показати, – посміхнувся чоловік.

Фі, які брудні натяки. Фі-фі-фі. Це явно не для моїх вух.

Поки я думала, чоловік повільно наблизився, ступаючи легко і граціозно, немов дика тварина. Я відсахнулася і поставила магічний щит, який він просто розбив і поставив інший. Сильніший... і я та моя магія виявилися безсилими проти нього. Ніби цей блок забрав у мене будь-яку можливість використовувати хоч якийсь захист. А хижак тим часом кружляв навколо мене...

І що робити? Втекти я наврядчи зможу. Чорт, думай, мозок, чому ти глючиш, коли так потрібна хоч одна здорова думка?! Не знайшовши нічого кращого, я вдарила чоловіка спочатку тортом, а потім пряниками. Але вони благополучно були відкинуті повітрям... Чоловіка мій опір лише розохотив, і ось він уже цілує мене в губи. Жорстким, майже шаленим поцілунком, який миттєво нагадав мені про Даміана і про те заклинання, яке він вчив разом із Міріадою.

Укусивши чоловіка за язик і вдаривши по найпотаємнішому, я використала заклинання. І нехай він на мене ображений і нехай злий, але він має мені допомогти. Даміан має з'явитися! А "хижак" тим часом заревів від болю…

– Ах ти ж стерво! – мене безпардонно схопили за волосся, завдавши цим нестерпного болю, і кинули на ліжко. – Будеш знати, як наступного разу мені відмовляти!

Насунувшись наді мною, він вгатив мені звучного ляпаса, так що в мене в очах потемніло.  

І ось він заносить руку для нового удару, але його зупиняє гнівний голос:

– Сумніваюся, що у вас коли-небудь буде "наступний раз", – і ґвалтівник відлітає до стіни. – А ти чим думала, покликавши мене сюди? – звертається Деміан до мене. – Хотіла показати, як тобі добре живеться чи…

– Я хотіла, щоб ти мені допоміг, ось і все! – перебила я його.

Мене трясло від пережитого стресу.

Якби він не встиг... цей мужик закінчив би свою брудну справу... Навіть подумати страшно, щоб сталося б, якби... якби…

– Прошу, відведи мене в ательє, і я більше ніколи тебе не потривожу. Обіцяю!

Клацання пальців – і я вже перебуваю біля знайомих дверей. Даміана ж поруч не було. 

Перевела погляд на небо... сонце зайшло за обрій – починало темніти.

Я зрозуміла, що це був надмірно насичений день. Нічого хорошого він мені не приніс.

Щока горіла вогнем, голова розколювалася…

Той мужик добряче смикнув мене за волосся і сили не пошкодував…

Та й торт я так і не поїла.

Дуже хотілося сісти просто на тому місці, де я стояла, і заридати в голос.

Але тут погляд напоровся на той ранковий камінчик: вдаривши по ньому кілька разів магією вогню, я зайшла в ательє…

Нехай злість і не минула, зате я заспокоїлася і перестала тремтіти.

Потопала в примірювальну і переодяглася в іншу сукню.

Як добре, що я додумалася її тут залишити, інакше запитань було б чимало. А побачивши мене такою, м'яко кажучи, розпатланою, Гортензія б точно закотила істерику.

Переодягнувшись, я вийшла з кабінки... дивно, але після зміни сукні мені одразу полегшало... уся гидота пережитого моменту начебто пішла... але ось спогади залишилися... І я не одразу помітила непроханого гостя. Той стояв біля стіни й заговорив першим:

  – І що ти робила в нього? Навіщо ти, взагалі, до нього пішла?

 Чудово... просто чудово.

Він ще й напридумував собі казна-що... хорошої ж він про мене думки, що, звісно, заслужено... але заслужила таку поведінку Міріада... не я.

Хоча й нерозумно про це зараз думати... все одно не повірить, що я це не я.

 Даміан так само вичікувально  дивився.  Похмурий, трохи пошарпаний і схоже дуже злий, але добре це приховує. Боже, і чому він викликає в мене лише розчулення? Так і хочеться підійти обійняти та... 

Так, стоп! Мені він не потрібен! Не потрібен, я сказала!!!

– Я нічого в нього не робила, та я взагалі до себе в ательє йшла... він мене викрав за допомогою магії... сам, я не просила його про це.

Але чому, власне, я перед ним виправдовуюся? Він мені чоловік, брат чи сват?! Він мені – ніхто.

 Ну то нехай і котиться, звідки прийшов.  А я взагалі образилася! Ось!

Розвернувшись на носках, я підійшла до своїх ескізів... не бажаю більше продовжувати цю тему.

Все одно вона заведе мене рано чи пізно в глухий кут, з якого я потім не зможу вибратися самостійно. Але мій співрозмовник так не думав. 

Він підійшов до мене і нахабно висмикнув ескізи з МОЇХ рук... і просто втупився в них. Гаразд... нічого, мені не шкода, нехай дивиться, скільки влізе, аби мені не заважав

Я тим часом спрямувала погляд на ескіз, що залишився в мене. Так, сукня з вирізом човником і приталеним силуетом. Нескладно, думаю, вийде непогано…

Підтягнувши за допомогою магії повітря потрібну тканину, я почала робити заміри та, як наяву, побачила, яким має вийти мій виріб.