4 Розділ

Я вийшла з ательє і вдихнула чисте повітря, що пахне магноліями... Погода була прекрасна! Хотілося піти в поля, вдихаючи аромати літа, що розгорілося, викинути з голови зустріч із батьком і одкровення, що виплеснулися з мене.

І тут я спіткнулася, ледь не скрутивши собі шию, на щастя, в останню мить утримала рівновагу. Гарний, однак, початок прогулянки. А головне, такий надихаючий, що прямо хочеться самій собі поаплодувати стоячи... Подивилася на всі боки, хіба мало?!

Раптом ще там... машина зіб'є... ах, так, їх же немає в цьому світі. Ну нічого, з моїм невезінням, однаково потрібно бути панікеркою і триста разів перестраховуватися, щоб дожити хоча б до сорока.

Переконавшись, що ніхто не дивиться, я... штовхнула камінчик. А він і з місця не зрушив. Натомість я скривилася і покрокувала швидким кроком у напрямку центральної площі.  Ну нічого, зараз піду, підніму собі настрій якимись солодощами, повернуся назад і – тобі гайки, камінчику! 

Я вперше була сама в місті (раніше моїм путівником була Гортензія), тому одразу переключилася на краєвиди, які відкривалися переді мною. А там БУЛО на що подивитися... 

Взяти хоча б магазини. Вони тут були дерев'яні й трикутні, з панорамними вікнами, що дивно, адже все-таки вид із вулиці на людей у магазині... відкривається надто... великий, чи що. У самих магазинах були натовпи народу, і кожен кудись поспішав.

Я просто спостерігала за ними та повільною ходою йшла далі... йдучи до своєї мети й водночас роздивляючись усіх із неприкритим інтересом. Найбільше мене здивувала дівчина з хвостом і вухами як у лисиці. Складалося враження, що вона не йде, а пливе. Рухи плавні й акуратні... з того, як дівчина поводилася, дуже жіночно і манірно, розмовляла повільно і дуже гарно – загалом усе говорило, що це юне створіння, знатного роду. Та навіть вбрання і прикраси вже говорили, що дівчина – не простолюдинка. Сукня, до речі, була жовтою, волосся червоним, а також було укладене в хитромудру зачіску. Уся така миленька "вогняна" дівчинка. Так і хотілося доторкнутися до неї, бо мій мозок відмовлявся вірити, що таке миле створіння може існувати. 

Потім мій погляд "запримітив" ящірку!

І тут я взагалі випала в осад. Голова як у ящірки, хвіст теж... Єдине, що в такій ситуації не вписувалося в образ – це одяг і те, що ця жінка-ящірка вміла говорити.

Але спогади Мірі, як завжди, допомогли. Виявляється, цих ящірок звуть... магвер.

Колись давно один... скажімо так... "вчений"-невдаха вирішив провести експеримент на звірі, схожому на нашу ящірку, ну і цей експеримент вилився у вельми такого великого ящера... а потім звір почав розуміти мову й навчатися у людей ремесла. Незабаром учений вивів цілу зграю таких звірів.

Але той "учений" не врахував один момент: ці тварюки вирішили стати вільними та жити подалі від його лабораторії.  А через років так двадцять після його смерті вони розплодилися по всій планеті та почалася кровопролитна війна за ту місцевість, де жив той, недоучка-експериментатор.  

По суті, люди в цьому світі самі створили собі проблему, а потім просто вирішили залишити все як є і жити з магверами в мирі та розумінні. Я тільки ось чого не зрозумію: "Раніше чомусь такого напливу народу не було, а вже такого екзотичного й поготів..."

Я тільки й встигала, що дивитися і дивуватися такому диву-дивному і чуду-чудному. Може, сьогодні свято якесь?

Треба буде не забути запитати у Гортензії…

Раптом мені здалося, що на мене хтось дивиться, таке відчуття... досить неприємне, скажу я вам…

Я навіть фізично це відчувала, але вперто гнала від себе маячню, як мені здавалося, й ішла далі. Я ж уперта і не можу повернутися й подивитися, хто це там такий спостережливий.  

Буквально забігши в пекарню, я завмерла в ступорі.

Та що ж таке!

Я що, сьогодні побачу всіх, хто робив боляче Міріаді?

Навпроти мене стояв гарний чоловік: весь у чорному (це колір їхнього роду, пам'ятаю про це дуже добре) …

І звали його граф Даміан.

Десь років зо два тому він зайняв місце свого батька і став головою роду.

 Шкода, що він посварився з Міріадою. 

Адже скажи вона тоді, що кохає його... все могло б бути інакше.

***

Події давно минулих років.

Від імені Міріади (справжньої Міріади).

– Не наздоженеш, не наздоженеш! – я показала язика і побігла швидше.

Маленька Міріада, заливисто регочучи, тікала від хлопчика, з ніг до голови покритого брудом. Невгамовна пустунка, винна в цьому конфузі, нещодавно пробралася до нього в кімнату і не полінувалася принести з собою грудку землі.

Змішавши її з водою, вона вилила все це на ліжко зі сплячим хлопчиком, на ім'я Дамі…

Волосся, руки, ліжко – все було в багнюці, але той спав і не знав, що на нього чекає... 

Треба було бачити, як Даміан, прокинувшись, спершу спросоння не розуміє, що відбувається і чому в його ліжку так брудно... заплутується в ковдрі та падає на підлогу, а потім підхоплюється й улаштовує "гарячі" перегони з Мірі по маєтку.

Їй у той момент було дуже весело, і вона не знала, наскільки Даміан був розсерджений…

А тікала вона лише тому, що вже в той момент цей перемазаний брудом хлопчик починав їй дуже подобатися, і вона просто не знала, як ще привернути його увагу.

Діти ганялися один за одним до самого повернення їхніх батьків.

 Побачивши вимазаних у багнюці (у Даміана таки вийшло кілька разів влучити в Мірі землею з саду) і босих дітей, леді й лорди посміялися, звісно, і відправили їх до ванної відмиватися…

  ***

– Ну здрастуй, Мірі, – слова чоловіка прозвучали, немов плювок.

Вимовив це так, що краще б і не вітався зовсім.

– Як життя після вигнання? Я дивлюся, ти все ще в доброму здоров'ї.  

Ні, ну от нормально, а?

Міг би проігнорувати мене, обійти стороною, так ні ж, треба саме так на мене дивитися... як на якусь надокучливу блоху або комашку... А потім ще й отрутою в мене плюнути, хоча я його не чіпала.