1 Розділ

Вирішивши більше не затримуватися у володіннях не мого батька, я вирушила до столиці. Вона, до речі, була зовсім недалеко. Благо, гроші мені хтось кинув у сумку. І не пошкодував. Я виявила аж цілих два мішечки, щільно набитих під зав'язку. Один із золотими монетами, інший зі срібними. Як я зрозуміла зі спогадів дівиці, срібні – щось на кшталт нашого дріб'язку, а ось одна золота монета – це десь тисяча срібних. Досить просто буде розібратися в грошовому еквіваленті.  Сховавши золоті в спідницю, від гріха подалі (хто знає, що тут за люди, може, у них крадіжки на кожному кроці процвітають), я підійшла до диліжанса, що возив людей за місто.  Диліжанси, до речі кажучи, якісь у них тут дивні, замість коней був камінчик і не було коліс.

Подивившись на те, як зникли десь чотири таких диліжанси, я теж вирішила спробувати: заплатила кучеру п'ять срібних і сіла в карету.

Нас добряче так хитнуло. А потім мене сповістили, що можна виходити. І це все? Але як так швидко? Ні, а де спецефекти... Подивилася у вікно: так ми, справді, була вже в іншому місті... У столиці. Он замок, а тут торгові ряди. І безліч магазинів.

Гаразд, потім розберуся (якщо не забуду), як влаштовані ці диліжанси.

Насамперед вирушила в ательє... А потім уже можна буде йти будинок шукати. Купила дорогою поїсти й озирнулася. Будинки дивні, люди теж. Дивина полягала в тому, що будинки були не двоповерхові, не квадратні, а трикутні. З круглими дверима. Дорогою я зайшла, напевно, вже у двадцять місць, але ніде, повторюся, ніде мені не були раді. А все завдяки "подвигам" Міріади. Схоже, всі в місті знали її, як повію. По-іншому й не скажеш. Навіть у столиці знали про її пригоди. А тому ніхто не хотів брати мене на роботу. Під кінець прогулянки я вже буквально скипіла. Та що ж таке?!

Зайшла в ще одне ательє і застигла соляним стовпом: тут знімали мірки. До речі, зовсім неправильно знімали. 

 – Дівчино, ви що робите?! Хто так мірки знімає? – мене буквально калатало, давалися взнаки всі ті презирливі погляди в тих двадцяти ательє, а дівчина застигла і стиснулася в грудку. 

Відібравши в неї приналежності, я швидко зняла мірки та так само швидко назвала їх дівчині, яка записала мірки в блокнотик, і втекла.

– Я так розумію, міс Айсвуд, ви не тільки розумієтеся на чоловіках, а й на моді знаєтесь, – зробила мені сумнівний комплімент жінка років тридцяти.

Вона стояла біля дверей і посміхалася. А в моїй пам'яті сплив один момент, через який я ховалася. Чорт, вона, тобто типу я, звабила в цієї жінки чоловіка.

Схоже роботи мені не бачити, як і спокійного життя…

– Міс Гортензіє, чи можемо ми поговорити наодинці?

Якось дивно подивившись на мене, жінка кивнула. І під ошелешені погляди двох дівчат вирушили до кабінету на другому поверсі.

Зайшовши, побіжно озирнулася... хмм.

Запилені штори, килим брудний, он ціла гора книг і різних сувоїв валяється. Так, прибирання тут не було ду-у-уже давно.

Може шпалери поміняти?!

Так, стоп, це не твій кабінет і не ти тут господиня. Вгамуйся, тарган чистюля!

А то відчуваю, скоро я точно стану місцевою легендою, не може ж людина так зміниться, колишня Мірі не витрачала б таку рідкісну і дорогоцінну магію на такі дурниці.

– Так про що ти хотіла поговорити?

Ну я їй і розповіла все як є: розповіла про те, що з мосту стрибнула, що сюди потрапила, що власниця тіла вже мертва, і що я не вона, але в мене є її пам'ять.

На що жінка лише байдуже кивала. А коли я закінчила, вона встала і підійшла до мене. Ляпас, ось що я отримала за те, що розповіла. 

– Та як ти смієш, погань! Ти думаєш, що я тобі повірю після всього, що ти мені зробила? Ось безсоромна, померла вона, а пам'ять залишилася, так я тобі й повірила, забирайся геть, не дозволю виставляти мене ще більшою дурепою!!!

Я лише відкрила і закрила рот. А що тут скажеш?!

Вона правильно зробила, на її місці я б точно так само вчинила.

Подивившись на злу мадам, я тихо попрощалася і вийшла. А що тут скажеш? Що мені шкода, що та, в чиєму тілі я перебуваю, була аморальним стервом, і поводилася так, як поводилася?!

Безглуздо, та й у принципі невинна Міріада, вона ж не змушувала чоловіка Гортензії спати з нею?!

Звісно, ні…

Гаразд, я не така як вона, але, звісно, мені ніхто не повірить. Оскільки всі подумають, так само як і Гортензія.

– Міріада стій!!! – я спокійно розвернулася і подивилася на жінку. Та була аж надто бліда і важко дихала.

– Я дам тобі один шанс. У нас є дві сукні, які потрібно пошити до завтра. Зможеш це зробити, і я візьму тебе на роботу.

Я подивилася на жінку: і чого це раптом вона передумала. Ну іншої роботи мені не знайти, значить потрібно вигризати право на цю.

– Що ж, тоді покажіть ескізи вбрань, заміри та тканину, а далі я впораюся.

– Ходімо, – ми нахилилися над швейним столом.

– Ось усе, що тобі знадобиться, – жінка показала мені ескізи, тканину і записані розміри... – то я зараз тебе тут зачиню, якщо хоч щось пропаде, – вже й крадійкою мене виставити хочуть, – я здам тебе завтра ж правоохоронцям. Зрозуміло?!

Я кивнула і взялася за справу.  У принципі, сукні нескладні, потрібно просто призвичаїтися, щось робити за допомогою магії повітря, а щось руками, але в мене все вийде. Кілька шматків тканини я прошила за допомогою магії, кілька руками, щоб визначити, який на них має вигляд шов.

Коли я взяла велику тканину і почала робити заміри, то одразу зрозуміла, що потрібно відрізати тут і підшити там, потрібно тут робити трошки вище, а тут трохи нижче... я буквально наяву бачила те, що має вийти. І те, що я бачила, мені дуже подобалося!

Минуло десь чверть години, і я впоралася з першою роботою.

Вуаля, перша блакитна сукня готова. А ось з іншою доведеться погратися. Там було багато мережива і тканини схожої на наш фліс із сумішшю трикотажу, і тканина була дуже вибаглива. Потрібно все робити вкрай акуратно і не поспішаючи.