Вступ

  Роблю крок і падаю у воду — тону. В останню мить намагаюся спливти, але, на жаль, занадто пізно: течія підхоплює мене і несе за собою. Усе, це кінець…

   Темрява... Вона оточує мене скрізь.

Тільки темрява... Я, загублена і збита з пантелику, пливу нею дуже довго. Настільки довго, що втрачаю лік часу. І чи був він взагалі цей час, тут?

І тоді я побачила кулю... Кулю з темним клубочком усередині.

– Чому я? – шепотів клубочок дівочим голосом. – Я ж ще така молода... Невже це все, кінець? – і в розпачі: – А ну й нехай, все одно життя було не солодким.

Я спостерігала за тим, як клубочок іде в темряву, і помітила, як цей маленький "світлячок" спалахнув іскристим світлом, поманив мене за собою... і я підійшла ближче... доторкнулася до м'якого світіння…

– Ай, що за... – "світлячок" обпік мене.

– Ми даємо тобі другий шанс... останній... не підведи, — пролунали голоси в моїй голові, і тієї миті я прокинулася.

– І не з'являйся тут більше... – кричали в мій бік, я з подивом помітила, що плачу.

Де я?

Озирнувшись, я побачила світлу залу з великими вікнами — тут було багато народу.  

– Що? – я нерозумно кліпала віями.

Красивий чоловік поруч зі мною був дуже злий. Позаду стояли жінка і троє хлопців.

– Міріада, йди…

– Що? Я не... розумію…

– Усе ти чудово розумієш, — відповіли мені. – Іди, — і двері з шумом зачинилися.

Як я опинилася за дверима, я теж не відразу усвідомила.

– Нічого не розумію, — прошепотіла я. – Так справа не піде, потрібно знайти місце, де я зможу все обміркувати, — і підхопивши свої речі, я пішла геть.

Сподіваюся, що речі були саме мої…

Вийшовши за ворота досить красивого будинку, я вирушила... Куди послали, туди й вирушила.

Отже, що ми маємо?

Ще вчора я була Оксаною Соловйовою, і мені б виповнилося тридцять років. Учора ж мене звільнили з роботи в ательє, де я пропрацювала останні десять років. А звільнила дружина власника, оскільки після розлучення ательє перейшло в її загребущі руки. Чую, під її керівництвом це ательє збанкрутує швидше, ніж нова господиня приступить до своїх прямих обов'язків.  

Але це я б пережила, якби не одне "але"...

А справа була так: приходжу я додому, замість чоловіка записка на столі. Його рівний почерк змусив мене розлютитися не на жарт. І що найприкріше, він не сказав мені цього в обличчя, а написав. От же... Худоба.

В записці було щось таке:

"Вибач, мила, але я тебе більше не люблю (а я начебто його любила більше життя, хоча, чорт його розбери, так, любила) і йду до іншої. Будь хорошою дівчинкою, збери свої речі та вимітайся з моєї квартири. Мене не цікавить куди. Та хоч на смітник, але ти маєш виїхати. На розлучення подам сам. Прощавай, опудало".

І цей козлина ще й смайлик поставив. І це я опудало!? На себе б краще подивився.

Р-р-р-р.

Без роботи, без сім'ї та без дому. Ось вам і подаруночок на день народження. І, звісно, про що могла подумати така, як я?

Тільки про те, щоб іти вперед, вірити в краще і сподіватися на справжнє кохання... Ага, зараз, а як же. Ні, дорогенькі мої, я просто зістрибнула з мосту... Перед тим напилася, звісно. Прийшла на фірму, де мій тепер уже колишній чоловік працював директором відділу.  Зробила в його кабінеті знатний бешкет, і під ошелешені погляди його секретарки покинула це місце назавжди. І знову напилася, але цього разу так, що ноги ледь несли. 

Ну, а далі ви знаєте: я опинилася тут, навіть сама не знаю де…

І ось я... Оксана Соловйова, чи то пак тепер Міріада Айсвуд.

Прошу любити й цінувати!

І, так, скажу я вам, не пощастило мені від слова "зовсім". Спогади, великодушно мені залишені разом зі свідомістю цієї особи, слухняно підказали, що я перебуваю в тілі дівчини легкої поведінки.

І набідокурила ця Міріада знатно!

У свої двадцять років.  Не в тридцять, не в сорок…

Всього-на-всього двадцять, а вона вже переспала мало не з кожним знатним лордом, графом або, як одного разу з'ясувалося, з самим принцом крові. І це я зараз не перебільшую…

І, звісно, для мене, в якої був тільки один чоловік за все моє життя, це був перебір. А вже коли спливли спогади про сексуальні пригоди, то мене взагалі мало не вивернуло... Таке відчуття, що це була не вона, а я сама все це витворяла.

Тепер розумію, чому батько вигнав її з дому. Я була б розлючена, якби моя дитина поводилася так само. Але, на жаль, як би ми з моїм чоловіком не намагалися, все було марно: дітей у нас так і не з'явилося.

Єдиний плюс у всьому цьому, а саме: знання Міріади Айсвуд стали тепер і моїми знаннями.

Чарівне мені подарували "нове життя"! Краще, ніж було, не стало. Може, знову піти з мосту кинутися?! Он якраз чудовий екземпляр для стрибку.

Ні, ну а що?!

А раптом, я — оп, і знову в новому тілі, та ще й у тілі якоїсь королеви. Або богині.

Але тут у голові пролунало:

"Третього шансу не буде, дитино, вгамуй своє его і користуйся тим, що дали. Дарованому коню в зуби не дивляться", – козирнув хтось фразою з мого світу.

– Хто тут? – занадто голосно сказала я, але відповіді не було.

А ось люди на мене подивилися так, що я зрозуміла... Репутацію тепер доведеться напрацьовувати довго.

Але що вже, третього шансу мені не дадуть…

Гаразд, потрібно виїхати, подалі від минулого і розпусного життя цієї Айсвуд, не дай Боже ще "клієнти" попруть, хто знає цю дівицю.

Любі читачі

Ця книга перекладена з рос мови тому в ній можуть зустрічатись помилки що в решті вичитуватимуться. Книга закінчена, проте мені треба ваша думка в тому як зробити її ще крашою і цікавішою. Викладатиметься вона кожного дня. Приємного читання вам, сподіваюсь для вас вона буде настільки ж цікава якою є для мене, все ж це моє дитя ^.^

З повагою Анна