Частина 51

Останні кілька днів були насиченішими, ніж зазвичай. Всюди наближався день ікс. Навіть і не помітила, як пролетів перший семестр, і до балу до Академії мали повернутися і ті, хто змушений був навчатися вдалині. Передчуття свята витало в повітрі, і разом з ним я відчувала зміни, що наближалися. До чого могли привести ті зміни, визначити не могла, але все частіше прокидалася від томління, яке схоже з відчуттям довгоочікуваної відпустки та далекої подорожі.
Після очищення холу, сортування мотлоху та обстеження всього першого підземного поверху, виходу до підземного моря так і не знайшли. Мене водили туди навіть уночі. Навіть у компанії Дворака та Ризика, жодних відчуттів вітерця чи проходи – не відчула. І сам на сам із Риском – нічого. Чи то перестала боятися, чи то вирішила, що це побачення. Мені навіть сподобалося. Розважають розмовами, під лікоть підтримують, внутрішніми переживаннями цікавляться. А очі які у нього! Запаморочливіі! Однозначно шикарний чоловік, у мене навіть останнім часом думки такі «сімейні» з'явилися. Про замок, про потенційну можливість, про поцілунки. Тому що з кожною зустріччю дедалі частіше ловила його задумливий погляд на моїх губах.
«От не боялася б уславитися легкодоступною, вже б напросилася на перший поцілунок».
Есмі пропадала з Берті, вона сказала, що на балу на нас чекає сюрприз. Я тільки пальці схрестила, щоб «сюрприз» невинним виявився. А не тим, де через дев'ять місяців з'являється карапуз, що їсть і пускає слину.
Дітей я любила, але Академія ніяк не передбачала наявність ясел, дитсадка та сімейних кімнат.Фросилінда додавила мою вразливу натуру і на бал я шила їм із Себастьяном карнавальні костюми.
«Кішечка і собачка?» - запитайте ви, і не вгадаєте. Тому що Фрося захотіла стати чайкою, а для Себастьяна було обрано абсолютно неосудний образ екзотичного метелика.
"Живу я, як поганка, - а мені літати хочеться!" - співала я, майструючи костюми, схожі із земними, для чотирилапих вихованців. Фантазія не має меж, тому у Фросилінди передбачався ковпак у вигляді голови чайки, жилет з крилами та труси з хвостом, що кріпляться до її довгого та гнучкого відростка. Я вже передчувала цю парочку, що сидить високо над підлогою холу і контролює свято. З крилами метелика все було складно. Та й габарити Себастьяна не дозволяли зробити їх орними. Тому зупинилася на плащі, чимось схожому на крила нічних метеликів. З величезними очима на широкому кінці.
З одного боку, було чудово, що повернулися швачки, мені став доступний їхній творчий зал. Виявилося, що перпендикулярно корпусу нашого гуртожитку є ще два поверхи майже такого самого за площею. З іншого – накочувала туга за улюбленою справою. Особливо коли я бачила всі ці механічні механізми, пристосування та укомплектованість залу творчості. Перш ніж творити за допомогою магії, перші курси освоювали цю професію за допомогою суто механічних навичок.
Ось і зараз я тріпала поздовжні нитки парусини, майструючи пір'я для крил чайки, представляючи повітряних зміїв мого світу.
«От би вона змогла ширяти на них, як на дельтаплані» - пригладжувала і розправляла кожне, згадуючи наснагу на морді щура. Мабуть, вона сподівалася, що ці костюми богиня зарахує як парні.
Мені також дуже хотілося. Хоч трохи надії, хоч трохи послаблення. Як у казці про попелюшку, де щур зміг стати кучером, нехай навіть лише до дванадцятої ночі.
Мабуть тільки тому, все, що сталося наступного дня, точніше наступного вечора, було плодом моєї медитації та палкого бажання. Але про все по порядку.
На висоті чотирьох - п'яти метрів над підлогою холу, паралельно двом сторонам йшов декоративний ряд товстих різьблених стовпчиків типу балюстради. Я подумала, що це найкращі роботи випускників, бо застиглі на витяжку фігурки, кого тільки собою не являли. І відстань між ними і стіною вистачило б хіба що для вужа, а от перила над ними були досить широкими, щоб Фросилінда і Себастьян не відчували себе немов на сідалі. Ця парочка виглядала зворушливо. Поважний краб, що пересувається боком і щур-чайка, що підскоком просувається в центр балюстради. Не інакше, як для кращого огляду.

Крісла в першому ряду, - ні, не чули.

Я теж була у костюмі метелика. Шапочка з вусиками, що закриває верхню половину обличчя, окуляри-очі, що перетворюють мене на таємничу незнайомку, навіть Есмі смикнулася, коли я вийшла зі своєї спальні.
- Ти – талант! – пробурмотіла захоплено та злякано одночасно.
Сукня, що щільно сидить по фігурі, підкреслює всі вигини тіла, ще й звужується до колін, і тільки два непримітні розрізи з боків дозволяють не дріботіти, а ходити нормально. Тканина взагалі була схожа на якесь дивовижне хутро, тому хотілося вірити, що я не спарюсь у цій пишноті. Чому хутро, а не мереживо? Та тому що метелика я вибрала незвичайного.
Вітрильник Нірей - у польоті просто неможливо відірвати око від переливчастих крил, які з кожним помахом змінюють кольори та відтінки. Чорне черевце, окантовка крил і ніжно-блакитні смуги на крилах, що переливаються, саме вони утворені спеціальними заломлюючими колір лусочками. Загалом, поки мій плащ мирно спадає до підлоги, ніхто навіть не зможе здогадатися, яка краса відкриється їхньому погляду, коли я розведу руки в боки, або ковзну паркетом у парному танці.
Загалом за кольором підійшло саме це хутро. А крила взагалі довелося робити з чогось віддалено схожого на оксамит, обшиваючи його чудовими лусочками – паєтками.
Академісти прибували, і незабаром хол нагадував різнобарвну юрбу індійського свята Холі. Може тому я виглядала дещо похмуро, в порівнянні з цим строкатим натовпом, прикритим масками і галасливими жартами та легкими розмовами.
Тим приємніше було усвідомлювати, що в пару до Ризика моє вбрання буде ідеальним.Він у чорному, - чомусь я була впевнена, що він обов'язково одягне свій кітель, - і я, теж вся така загадкова та теж з крилами.
На вступну частину мій партнер не прийшов. Я даремно виглядала його на сходах, з яких штовхнув промову Аарон. І на перший танець покликав мене не він.
Чомусь із натовпу розряджених академістів до мене вийшов високий чоловік, у плащі, чимось невловимо схожому на крила Себастьяна.
Не сказати, що один в один, та й порівнювати їх не можна було. На ньому також була маска. Точніше химерні окуляри, чимось схожі на фантастичні моноклі, поєднані із захисними щитками, як на водіях перших автомобілів. Він був високий, і його «дозвольте», - прошелестіло якимось дивним акцентом. Особливо підозрілою була його поява з-за найдальшої колони з темного кутка холу.
«Ніби ховався, вибираючи підходящу партнерку» - майнуло в голові, поки я розмірковувала над його запрошенням.
Тонкі губи, аристократична блідість, плавні жести, і посмішка, що зовсім трохи намітилася, в куточках цих самих губ. Начебто чоловік вражений моїм збентеженням та недосвідченістю.
Можливо, саме ця тепла посмішка, мовчазне підбадьорення і спокійне очікування зіграли на його користь. Я простягла свою долоню, і, перш ніж поставити її в позицію танцю, таємничий незнайомець підніс її до губ і поцілував, не відводячи погляду від моїх очей.
Від невагомого поцілунку несподівано гулко застукотіло серце, і я трохи порозовіла. Мене потягли в натовп, м'яко, але наполегливо.
- Чарівно - шепотіли його губи, і я не розуміла, до чого саме відносяться ці слова. До мене особисто, до легкості, з якою ми кружляємо по залі, за хитромудрим маршрутом, який ніби добровільно – примусово звільняють танцюючі, або взагалі до всього антуражу, що оточує нас.
Я почуваюся такою легкою, невагомою, часом мені здається, що мої туфельки не дістають до підлоги, мій партнер ніби тримає мене в повітрі, змушуючи ширяти в особливо складних па, повільно плануючи для чергового поштовху носком туфлі.
"Як уві сні!" - крутиться думка на задвірках свідомості.