Частина 23

Питання «де ми житимемо?» - я поставила тоді, коли край горизонту забарвився рожевим. Вставало Злато. Я сумно усміхнулася, зустрічаючи світило цього світу, таке співзвучне з моїм ім'ям в іншому світі.
В тій же стороні з'явилася тонка смужка суші, що повільно наближалася, разом із світилом, що сходило.
- Ми повинні пристати десь на відшибі, - повідомив Себастьян, - не варто привертати увагу ні човном, ні прибули на ньому.
- Але ж як урочиста зустріч? – Лана переполошилася, а я раптом зрозуміла, що ритуалам на землях коргів надають великого значення.
- Але ж ми не повідомили про своє прибуття, - погладив її руку Вітор, - та й сам посуди, човен у нас більше схожий на рибальський, а значить буде набагато більше запитань, ніж ми зможемо дати відповіді.
- Так, але, - жінка не встигла нічого сказати, як з-за мису виринув вітрильник й на честь його прибуття з берега лунко рознеслася вітальна канонада.
- Прикриємось його боком, й прослизнемо ліворуч, ближче до доків! - скомандував Вітор, й додав, - у мене там є дуже корисні знайомства.
Ще через годину, сидячи в транспортному возі, закритому з усіх боків високими стінками, ми, за винятком подружжя Грундмольгольф які залишились в порту, лежали на розсипах подушок, на кшталт турецьких султанів, або все ж таки наложниць турецьких султанів, враховуючи нашу стать.
Човен, який ми позичили в підземному доку, так й хотілося назвати його амфібією, бо він міг плавати і під водою, й по воді. Себастьян пояснив, що це був єдиний прототип, який обкатували маги Тракена.
Вітор сказав, що в нього є знайомі, яким можна показати цей човен, не створюючи ажіотажу. Якщо за триста років подібні судна не стали загальнодоступними, то цю розробку, як й всі інші в печері, спіткала та сама доля. Забуття та неможливість повторити без креслень та щоденників винахідника.

Вітор хваткою нагадував якогось єврея. Все прораховано та схоплено. Тому човен їхав одразу ж за нашим вантажним возом. Антураж був такий, ніби господар, що повернувся, везе покупки.
Коли вози зупинилися, й візники, що перемовлялися неголосно один з одним, відійшли, ми з Есмеральдою підскочили й почали шукати хоч маленьку шпаринку. Цікаво все ж таки, куди нас привезли і як тут у них все.
Поки я, як щур обнюхувала щільно підігнані ламелі, морська діва приглушено ахнула й відскочила від борту.
Я розвернулась у її бік, - що там?
- Око! – повідомила дівчина.
– Де?
Тремтячим пальчиком вона вказала в кут, на рівень своїх грудей. Себастьян не здогадався зібрати її одяг, а напхав сумку якимись речами, відмовившись розпаковувати перед свідками. Тому, хоч би хто там був, побачити він міг тільки перли на її плісированому верху.
Я підскочила до діри, й впавши навколішки припала до неї одним оком.
- Здалося, - долинув з того боку приглушений шепіт, - тобі просто здалося, дрібна пронира! Ти навіть толком до тієї дірки й не дістанешся!
Тонкий жіночий, точніше дівчачий голосок, засперечався з чоловічим, - я на колесо вставала, Берті! Ну, подивись, цікаво ж! А ти найвищий!
- Труді, діда все покаже й розповість, але трохи пізніше, біжи, поклич своїх, поки є час.
Я могла розглянути тільки гілки якогось дерева, найбільше схожого на вербу. Коли невдоволена співрозмовниця Берті втекла, я обернулася до Есмеральди й пересмикнула плечима, - мовляв, немає там нічого.
Вона опустилася поруч й припала до дірки, водночас, хтось опинився з того боку.
- Куций хвіст! - залаявся чоловічий голос, й здається разом з Есмеральд вони відстрибнули один від одного.
- Прошу вибачити мене за цікавість, - долинуло приглушене, - не хотів бентежити вас. Ви що, заєць?
Я подавилася, представивши в Есмеральди на голові вушка, але потім, з якогось натхнення зрозуміла, що він вирішив, що ми безквиткові пасажири.

- Чи шпигуни? – додав він за секунду.
- Ми гості вашого діда, - я уявила, що може статися після слова "шпигун" й пішла на випередження, - просто він хотів, щоб чужі про це не дізналися.
З того боку посопіли і знехотя уточнили, - а як звати мого діда?
- Віторе, а його дружину Лана!
- Добре! Значить вас потрібно звільнити та відвести! - прийняв він якесь дивне рішення.
Борт заскрипів, та м'яко опустився. На тлі плакучих гілок стояв досить високий, за мірками коргів хлопець. Широкоплечий та кремезий, віддалено схожий на Вітора, лише покращеної серії. Я б сказала, що смесок, не інакше в його батьках, відзначився хтось більш значущий, ніж корг.
- О! - не стрималася я, - а Вітор казав, що в Сон Камні залишилися тільки ті, хто має чисту кров! - й тут же прикусила язик, - вибачте! Я не подумала!
Якщо чоловік, - тепер я зрозуміла, що хлопцю було років тридцять, не менше, - й образився, то виду не подав.
- Так і є, - простяг у мій бік руку, - я сирота, а Вітор забрав мене сюди після загибелі батьків. Так, я наполовину корг.
Я розуміла, що Есмеральда ховається за моєю спиною й не наважувалась ступити на похилий борт.
- А вам не влетить за самоврядність?
- Якщо Вітор не хоче афішувати вантаж, то вози заганяють у Івовий тунель. Потрібно поспішити, доки не повернулися візники з вантажниками.
Я наважилася, і потягнувшись до своєї скрині, потягла її за собою.
- Я – Таллі, тобто Таланія – усміхнулася чоловікові, – а це Есмеральда, – й вхопилася за його руку.
Берті, або як там звали несподіваного зустрічаючого, відірвав від мене погляд, й я побачила, як у його очах спалахує щось незрозуміле. Навіть прикро стало, на мить, що такого вогню в його погляді, коли він дивився на мене, я не помітила. Точно вогню, зеленого, плескаючого й чарівного.
- Есмеральда-да-да, - заскакала несподівана луна, і я, що стояла на щільно підігнаних плитах вербової алеї, заозиралася.
- Так. Так-так! – повідомила дівчина, яка виглядала в цей момент трохи зляканою, у своєму святковому вбранні.
Правда вінця на ній не було, й баул вона волочити за собою не наважилася.
А ось морську діву «лицар» підхопив на руки, опинившись у кузові несподівано швидко. Дівчину знесли ій поставили поряд зі мною.
– Там ще наші тварини, і багаж, – порушила я дивну ситуацію.
Есмеральда явно була вражена. Я підняла погляд до гілок над головою, - ох уж ці "порядні" дівчата. Перший-ліпший чоловік збиває з ніг й змушує втрачати розум.
- Мене звуть Бартолом'ю! Але свої називають Берті, поспішаємо! - він підхопив баул, крабом , що угнездився на ньому та повів нас углиб алеї.
Я підхопила щура, й смикнула Есмеральда за руку.
Нас вели природним лабіринтом, відсували гілки, пропускаючи в нові та нові ходи та алеї. Думаю, якби ми самі вирішили блукати в цій кисеї, що хитається й шелестить, то бродили б по колу, не в змозі визначити ні напрям, ні загальну концепцію настільки дивного парку.