Частина 15

Ризик з дитинства умів дивитись очима тварин. Крім основної бойової магії, посиленої здібностями віртуозно поводитися з вогнем, була у його арсеналі й ця маленька таємниця.
Тому на полях ратної слави можливість мати невраховані очі під час розвідки, перевірки соратників та навіть у випадках менш значущих, була таємною додатковою зброєю. Й хоча в молодості йому казали, що за належної наполегливості він зможе розвинути зародки дару менталіста, він відмовився від цієї пропозиції. Справа була навіть не в тому, що він не хотів. Просто він боявся, що таємниця вислизне назовні. А коли всі навколо почнуть знищувати будь-яку придатну для Ризика живність, сподіваючись зберегти свої секрети при собі, то це стало б дуже великою проблемою.
"Там, де таємницю знають двоє, таємниця перестає бути таємницею" - любив він цитувати на нарадах.
Тому й не афішував власні здібності, чим заслужив звання найзакритішого та найтаємничішого Головнокомандувача.
Зазвичай, щоб скористатися власним умінням, Ризику достатньо було зануритися в глибоку медитацію, й потягнутись розумом по околицях, знайшовши відповідні для його цілей очі.
Це вміння здорово рятувало його на початку кар'єри, коли проти нього озброїлися кілька вищих офіцерів Республіки. Згодом вони виявилися тими, хто вже кілька років налагоджував «дружні» контакти з Дворією. Щоб вивести на світ темні справи цих зрадників, довелося витратити не один місяць на спостереження та складання повної картини зради.
До вищого командира він пішов уже з готовою справою. Перед цим так само завзято перевіривши його на лояльність народу, якому він поклявся служити.
За очі Ризика називали щасливим зазнайкою. Може тому, що перемоги він вважав за краще відзначати у вузькому колі з ад'ютантом.
За ці роки момент занурення в тваринне тіло та подальше використання зору тварини, птиці або навіть комахи, відточилося до автоматизму й успіхи в цьому вмінні були результатом не одноденної практики.
Ризик згадав, як одного разу десять хвилин просидів у тілі павука, бо змовники зібралися в кімнаті без вікон, котра знаходилася глибоко в казематах Палацу правосуддя. Якби не той павук, що розставляв павутиння в кімнаті, куди зачастили люди, то найвагоміші докази пройшли б стороною.
Правда після цього досвіду він до вечора провалявся з найжорстокішою мігренью, намагаючись подолати набуту від павука короткозорість. Мозок ніяк не хотів повертати звичну картину світу, й Ризик зарікся використовувати павуків наступного разу.
Максимальна відстань, через яку йому вдавалося дотягтися до відповідного об'єкта, була приблизно п'ятдесят кілометрів. Це дозволяло вести паралельну з підлеглими розвідку на території Дворії, не наражаючи розвідників нанебезпеку в тих місцях, куди доступ їм був закритий.
Загалом, результат прориву, й те, що вони вже зачистили прилеглу до кордону територію, заслуга певною мірою цих самих здібностей. Саме тому вони й опинилися в тій печері зі сталактитами та антимагічною охоронною системою. За дверима була в'язниця. А в ній утримувалися маги, викрадені у тому числі на території Республіки та з прилеглих країн.
Маги були у жахливому стані. Незважаючи на те, що їх досить добре годували, та й умови утримання були божеськими, люди були виснажені дощенту. Шамани знайшли спосіб відкачувати магію, так необхідну для зарядки різних артефактів. Здебільшого зброї, але зустрічалися у видобутку, які виявили вони в одному із залів, ще й побутові. Більшим ступенем омолоджуючі та ті, що накладають ілюзії.
Саме після тієї вилазки Головнокомандувач дав розпорядження зробити добовий перепочинок. Й разом з очікуванням відсталих обозів, відпочинку та підрахунку втрат, нарешті зміг подарувати коротку годину відпочинку для втомленого тіла.
Звичний сон без сновидінь, цього разу перетворився на дивну ілюзію.
Ризик розумів, що його свідомість втягло в пристойного розміру щура, який знаходиться на якомусь кораблі. Пацюк при цьому без бою свою свідомість віддавати не погодився, тому якийсь час Ризику довелося штовхатися з нею за право стовідсоткового володіння зоровим центром.
Корабель повільно підпливав до острова, що темнів перед носом корабля. У прямовисних скелях виднілася арка ​​печери, в яку без проблем міг би вплинути весь корабель.

Капітан корабля роздавав останні команди своєму екіпажу,йі на запитання помічника, чи не завадять їм пасажири, відповів, що вони сплять, немов убиті. Що перевірений засіб ще жодного разу не підводив, тому турбуватись нема чого.
Ризик спробував згадати, чому цей острів з входом, відкритим немов в позіху, будить всередині неусвідомлене занепокоєння й погане передчуття.
З погляду військового досвіду, він міг дати руку на відсіч за свою впевненність - капітан - мисливець за головами флібустьєрів. Таких кораблів у морях прилеглих країн було кілька, але саме з цим капітаном Ризик близько знайомий не був.
Ніч та відсутність будь-яких розпізнавальних деталей не давали можливості визначити, що це за корабель та чому він зараз бачить все це. Вхід у печеру, змусив занепокоїтися ще сильніше, та в якийсь момент Ризик зрозумів, що йому нагадує пейзаж за кормою.
Надто вже околиці нагадували острови з Проклятими печерами. Хоча в деяких колах це місце вважалося не більше, як страшилкою на ніч, Ризик знав, що воно існує. Адже саме звідси триста років тому було надіслано стихійне лихо, що змусило піднятися водам морів на кілька метрів вище за той рівень, на якому вони були до цього. І саме після того, як його предок відбив цей напад, острів та Прокляті печери зникли за пеленою постійних буревіїв у однойменному морі, тому вони й стали легендою.
Знайти їх намагалися неодноразово, але успіх так й не посміхнувся нікому з шукачів. Хіба що флібустьєри могли похвалитися знанням шляху, та й то, в їхніх колах Прокляті печери були не найкращим укриттям, або ж вони надто цінували набуту конфіденційність й жоден із взятих у полон про них нічого не сказав. Менталісти казали, що на інформації про це місце стояв такий сильний блок, який можна було б порівняти з повним незнанням цього питання.
Дослідницька чуйка ворухнулася всередині Головнокомандувача приємним почуттям задоволення, а щур, що відвоював у процесі споглядання печери, що наближається,  власну можливість підглядати з-за плеча людини, раптом неймовірно переполошився.
- Ви впевнені, капітане? – ще один матрос підійшов до капітана судна.
- Так. Мене запевнили, що у них найвищий ступінь удачливості на всьому узбережжі. Якщо ми знайшли це місце, то не збрехали.
- Але все ж таки, Прокляті печери не місце, куди варто було б тягнути жінок, - у голосі матроса почувся ледь вловиме занепокоєння.
- Ми тільки на розвідку, думаю, що вони не встигнуть навіть прокинутися.
Матрос відійшов, а до вух щура донеслося, - звичайно не встигнуть, з такою кількістю снодійного вони просплять цілу добу.
Поки Ризик задумливо перетравлював інформацію, щур повернув на себе управління своїм тілом та підстрибом поскакав у каюту. Швидко заліз на хутряну накидку та завмер стовпчиком на грудях дівчини, що солодко сопіла.
Чоловік впер у неї свій погляд, намагаючись зрозуміти, чим так сподобалася незнайомка пацюку, та чому до нього крізь відстань долинають вібрації остраху та потреби втекти з корабля геть.
Йому несподівано згадалася незрозуміла здатність корабельних щурів залишати корабель незадовго до його смерті. Питання відносилося швидше до неймовірного, ніж до зрозумілого, але перебуваючи в тілі щура, Ризик й сам перейнявся нагальною необхідністю відвести жінок з корабля.
Пацюк подивився на ліжко, що проступало з темряви, й чоловік роздивився на ньому сімейну пару. Чоловік голосно похропував, а жінка спочіваючі на його плечеві, теж міцно спала, бо не реагувала на той храп.
До вух щура долинув скрегіт днища об дно печери. "По всьому у корабля занадто глибока осадка" - блиснув здогад.
Щур нетерпляче смикнув хвостом, ніби намагаючись позбутися підселенця, але Ризик поки не готовий був йти, тим більше вигляд дівчини будив у ньому незнайомі почуття. Хотілося відвести випавше пасмо з її обличчя, й подивитися їй у вічі.
Пацюк простяг праву лапку, та підкоряючись моєму бажанню потягнув локон дівчини убік.
Спляча здригнулася та розплющила сонні очі.
"Зелені!" - смикнулося всередині мене щось невідоме, й я почув, як щур ледь не проспівав: «У біди моєї очі, як смарагд!»
- Мамочка, - беззвучно закричала дівчина, - рятуйте-допоможіть, щур!
А мене раптом смикнуло й потягло назад у моє тіло.
Здається, щур ментально намагався змусити дівчину вирушити за нею з корабля. А мене таки штовхнув зі своєї голови, чого, за визначенням, бути не могло.
Я сидів на ліжку, відганяючи невтішні думки про те, що цей новий досвід кардинально  відрізняється від попередніх, головним чином  із-за дивного щура, та й міцніла впевненість, що це однозначно не сон, пригода найсправді сталася кілька хвилин тому. Й запитань у мене було набагато більше, ніж відповідей.