Частина 14

"Фу!" - подумки здригнулася вкотре, відчуваючи чіпкі кігтики на своєму плечі.
Ось хто б міг припустити, що домашній вихованець мені дістанеться з голим хвостом та бантиком на шиї.
Як у тому анекдоті, про тата, який мав відвести дочку до дитсадка, а та у нього випитувала, чи можуть вони взяти з собою Фублу.
Ось-ось, й тут так само. Тільки Фубла вилізла по моєму одязі на плече з такою швидкістю, що в мене навіть дар мови відібрало, а сама я застигла соляним стовпом, боячись поворухнутися.
Поки в моїй голові скакали всі доступні спогади про домашніх щурів взагалі, й про корабельні зокрема, щуриця, чи щурівка, я ніяк не могла згадати як правильно назвати щура жіночої статі, у мене на плечі спочатку вмивалася, а потім витягнула лапу вперед, й хіба що не скомандувала «ать-два».
Враховуючи, що я при цьому намагалася відсунути голову подалі, не спускаючи з неї погляду, то моє положення тіла «дивишся скоса, низько голову нахиляючи», поставило в глухий кут не тільки Лану, а й пацюка.
Ми всі мовчали. Я, тому що щур як би був розумним, судячи з її поведінки, а значить верещати в печері, розбуркуючи луною лихо, мій злегка пристукнутий здоровий глузд не побажав. Лана, тому що апріорі пішла слідом за мною, й зараз з цікавістю спостерігала результат дресирування, або все ж таки спроби комунікації мене з щуром. Або пацюка зі мною. Пацюк теж мовчав.
Зрештою їй набридло, й вона смикнула мене за прядку волосся, що вибилася з хвоста, та потикала правою лапою в бік тунелю.
- Ага, ага - прошипіла крізь стиснуті зуби, робити було нічого, якщо я вплуталася в авантюру, значить слід йти на поводу. Знову внутрішньо пересмикнулася від набридлої гидливості, це ж треба, йти на поводу у щура! Кому розповісти – не повірять.

Тут же прийшло в голову, що назви тварин зазвичай мають чоловічий рід. Тому самку я можу назвати тільки, наприклад, щур Лариска.
Тунель повільно йшов униз, петляючи не гірше за гончу на полюванні, я давно втратила рахунок його різким поворотам, а головне всі тривожні думки у мене зникли. Які можуть бути проблеми в темному тунелі з рівною підлогою, якщо на плечі у мене пацюк, а її вуса час від часу лоскочуть мою щоку.
Ще через якийсь час я відчула, що скриня вже не наздоганяє мене ззаду, в надії відбити дупу, підлога вирівнялася, й незважаючи на практично ту ж темряву, що і в тунелі, підлога під ногами явно з чогось іншого. Та й темрява поступово розсіювалася, даючи можливість озирнутися.
Ми знаходилися в прямому коридорі, з плиткою, викладеною шаховим порядком, а головне на стелі були рідко розташовані тьмяні світильники.
- Ми що, глибоко на дні? - запитала у Лани.
- Думаю що так. Ми спускалися не менше ніж півгодини.
Саме в цей момент ми дійшли до роздоріжжя. Коридор прямо був закритий важкою шторою, а ліворуч та праворуч були два дверні отвори, завішані подобою штор з дерев'яних намистин на кухню, з мого світу. Замість намистин на підвісках були мушлі, штора сильно скидалася на фіранку з довгих стебел водоростей.

Я зиркнула на щура, тому що непроханим гостям можуть відбити бебухи, а в даному випадку перекласти вину й відповідь на «навіщо приперлися», з чистою совістю слід було б на цього звіра.
Пацюк по-людськи пошкріб лапою по потилиці, як здалося мені в першу мить, але потім я зрозуміла, що вона вмиває за вухами, поки я стою, не заважаючи її моциону.
– Й куди тепер? – не витримала все ж жінка.
Вона явно переживала за чоловіка. Передбачити, що відбувається зараз у Проклятій печері, напевно, не зміг би ніхто.
Пацюк перестав вмиватися й тицьнув, зовсім несподівано ліворуч.
- Як скажеш, якщо що, то ти вибирала, - повідомила я пацюка й просочилася крізь штору з м'яко забринчалих мушель.
Цей коридор був обжитішим. На наступному повороті взагалі в очі кинулися величезні вікна, за якими в повній темряві демонстрували себе жителі морських глибин, що ще й світилися при цьому.
"Глибоко" - підсумував розум, просто недавно мені довелося прочитати цікаву статтю про глибину й що в ній знаходиться. Так ось, у тій статті було сказано, що на глибині 1 000 метрів світло з поверхні не досягає туди, тому нижче – непроглядна темрява. Тиск тут такий самий, якби ми стояли на поверхні Венери (тобто нас би розчавило дуже швидко). А тому я зробила висновок, що це якась інопланетна технологія, бачити за вікном глибини, які не доступні слабким людським тілам.
Але злякатися, або поринути мені в смуткок не дали. Звідкись з попереду долинула тиха пісня, схожа на «я хочу запросити на танець вас, і тільки вас». Співав, на мою думку, дико картавлячий чоловік, й разом зі словами, акомпанементом до нас долинали невтішні жіночі схлипи.
Ми переглянулися з Ланою, й прискорилися в бік так жорстоко ридаючою дами.

Наприкінці цього коридору був розташований великий зал, з роялем у центрі, з полицями, заставленими книгами й усипаними фоліантами, а також кількома диванами, що застигли то там, то тут.
На одному з них лежала дівчина, з довгим смарагдовим волоссям, що розкидалося по плечах й спині, та голосно схлипувала в подушку.
На роялі сидів великий краб, який чимось нагадував Себастьяна — манірного придворного краба, за сумісництвом наставника Аріелі. Саме він й співав цей вальс, віддавшись цьому дійству до залишку, й, відповідно, не помітивши нас.
Коли пісня закінчилася, я покашляла та відразу поплескала в долоні.
- Браво, - про всяк випадок за будь-якої незрозумілої ситуації варто хвалити супротивника.
Краб розвернувся в наш бік й застукав клешнями по роялю.
Дівчина перестала схлипувати та піднялася на дивані, розвертаючись до нас.
У мене відвисла щелепа, коли вона відкинула зелені локони та подивилася на нас великими, заплаканими очима. Тільки тепер я усвідомила, що малюнок на стелі печери не дуже відрізнявся від дійсності, й що у простої людини такого розміру очей бути просто не може.
- Вибачте, - трохи невпевнено подала голос, - вам потрібна допомога? Щось трапилося?
Дівчина, яка напевне мала намір допитати нас, просто була збита моїм питанням з пантилику, тому що тут же заголосила ще бурхливіше.
- Та-а-а-к, - мені нема в чому піти на мій перший ба-а-ал! - крізь завивання я змогла вичленити сутність проблеми, - я не хочу йти в старому! Й на традицію мені начхати! - вила зеленовласка.
- Тихіше, тихіше, - підскочила до неї Лана та по-материнськи обійняла, сідаючи поруч. Звідкись у її руці з'явилася мереживна хусточка, й вона почала збирати сльозинки дівчини, що через секунду обсипались їй у поділ дрібними перлами.
Тільки зараз я побачила, що на дивані навколо подушки ціла гора цих перлів.
«От же проблему знайшла на свою голову» - захотілося стукнути плаксу, й розповісти про те, що декому нема чого їсти, а в неї такі дрібниці.