Як же я тоді помилялася, думаючи, що Ризик Штарм може хоч щось забути! Набагато пізніше, коли я згадувала цей час, мене завжди відвідувала одна й та сама думка.
Як я, дитя технологічного світу, наважилася мандрувати на допотопних механізмах? Чому я помчала після отримання листа не в Льож, а до чорта на висілки? Й що саме підштовхнуло мій мозок у напрямі, який пристойні люди називають Північчю, а непристойні, ну, ви самі здогадалися.
Щоразу я приходила до одного й того ж невтішного висновку. У всьому винна та єдина зустріч з Ризиком, що викликала усередині настільки дивні відчуття, що я вимушена була гайнути світ за очі, сподіваючись не відчувати нічого подібного, а може все ж злякалася?
У Торг ми в'їхали в сутінках. Наближення портового міста було відчутно ще при під'їзді до нього. Містечка зарясніли вздовж дороги, якою котився диліжанс, й навіть на вигляд вони були більш заможними, ніж ті, звідки я приїхала. Я повинна була визнати, що хоч й переживала, як зможу витримати майже чотирнадцятигодинну подорож доісторичним транспортним засобом, але з диліжансу я випурхнула, як пташка з клітини.
Пані Труді встала, побажавши мені вдачі, в ремісничих кварталах, торговець із сімейством ближче до центру, я ж доїхала до самого порту, здраво вирішивши, що місто можу подивитися завтра без багажу після того, як куплю квиток.
Виявилося, що морвокзал уночі не працює. Торговець порадив недорогий готель на сусідній від порту вулиці, й саме туди я поспішила, коли візник зняв з даху диліжансу мою скриню.
Ранок нетерпляче зазирнув у кімнату під дахом. Виявляється тут, як й скрізь найдешевше житло, ближче до неба. Ліфти в цьому світі або ще не придумали, або будували поки що будинки не вище п'ятого поверху.
Не відкладаючи в дальню скриньку справи, спустилася вниз та поспішила у бік порту.
Будівля морвокзалу зустрічала позолоченим фрегатом на даху. Чи все ж таки позолочений фрегат був дахом? Я завмерла, розглядаючи химерну конструкцію, й розмірковуючи, чи сфера перевезень є приватною, чи це державна годівниця.
Дійшовши висновку, що розбазарювати державні гроші на таку яскраву прикрасу, яка не несе раціонального зерна, ніхто б не став, кивнула й вирушила всередину.
Зал, в якому знаходилися каси, зал очікування, невеликий ресторан та вантажний відділ, вражали такою ж красою, як й дах.
Над касами була велика карта, із зазначенням маршрутів пасажирського та вантажного судноплавства. Льож, як не дивно, виявився на іншому кінці Республіки, практично на кордоні з іншою державою, яка була позначена схематично йі називалася Оканом. Прямого морського сполучення з цим містом не було. Але якщо огинати східне узбережжя й пересідати з корабля на корабель, то швидше за все за три пересадки я б туди дісталася. Тільки чомусь мені здавалося, що туди мені не треба.У центрі карти все ж таки ближче до Монако, тьху ти Оканому, я навіть здивувалася дивному слову перевертню, особливо враховуючи, що і Льож, і столиця Оканома – Оканом, мали надто мікроскопічний розмір, по відношенню до Республіки Гітхорн, та й Фриція, що притискалася з іншого боку гірського хребта, явно була більша, ніж місце, в яке мене запросили.
Я ще раз глянула на Льож, та вирішила, що внутрішньо готова до того, щоб випробувати долю на вдачу, мотивувавши здоровий глузд єдиною пропозицією: «що я там буду робити, коли королівства обмаль!»
Інші сусідні держави, навіть на мою думку, далекі, виглядали як схематичні фігури, й туди було не так багато постійних рейсів. Все ж варто було б тут озирнутися, може Республіка набагато спокійніша за далекі краї?
Поки я розмірковувала, у зал морвокзалу ввалився строкатий й галасливий натовп низькорослих людей. Якби не їх невисокий зріст, то були б один на один – строкаті цигани.
Я навіть мимоволі розтягла губи у посмішці, представивши одного з них циганським бароном. Судячи з добротного, темного одягу, капелюха, й загальною повагою, що висловлюють йому присутні, він однозначно був, якщо не бароном, то аксакалом. Акуратно підстрижена біла борідка клинком, кілька пір'їв в капелюсі, золотий ланцюжок на годиннику, захованому в кишеньку на животі, що проступає, з-під жилета, прямо розчулююча картина!
Я навіть сама не зрозуміла, як мене, очікуючу поруч із дверима, стягло цим хороводом у бік кас.
Я тільки й встигала пурхати віями, вслуховуючись у дзюркотливі промови різновікового натовпу.
"А коли діда приїде знову?" - смикали за спідниці своїх мам кілька дівчат. Хлопці, хоч й виблискували зацікавлено поглядом, але до смикання спідниць не опускалися. Намагалися чекати на відповідь. Очевидно ж – виховання!
Процес купівлі квитків найбільше нагадував момент із якогось стародавнього фільму. Так з наскоку й не згадаєш, але там був момент, коли на Одеському Привозі зустрілися дві пані, з єврейським корінням.
Одна з них запитує у такої ж продавчині:
— Скільки коштує ваша курка?
Продавчиня: - Десять рублів.
Перша - другій:
- Сара, вона просить вісім. Дамо їй шість?
Друга – першій:
— Дай їй чотири та візьми два карбованці здачі.
Перша - продавчині:
— На тобі карбованець та давай сюди свою дохлу курку!
Я навіть не дуже здивувалася, коли після півгодинного торгу, натовп відхлинув від віконця, з омріяними квитками в перший клас на каракку «Зірка морів», що вирушає в три опівдні. Друга пара квитків була на галеон «Швидкий», з морською пересадкою й двадцятип'ятивідсотковою знижкою.
Мене ніби хтось у спину підштовхнув, я підскочила до віконця й пришибленій попередніми покупцями касирці заявила: «Мені те саме, зі знижкою!»
– Ви з ними? - дещо здивувалася вона.
А мені згадався ще один анекдот:
Дзвінок у двері, що відкриває старий єврей, на порозі дератизатор – «борець із гризунами» кавказької національності.
— У вас є міша вдома?
— Мишко давно поїхав, а ви Розин чоловік?
— Ні, пацюк брат.
Тому, стримавши усмішку, я відповіла, - що так, троюрідна сестра, по лінії двоюрідної бабусі.
Відповідь виявилася правильною, у розумінні касирки, тому я отримала два блакитні квитки, на щільному картоні.
У першому значився Торг – морська стиковка «Швидкий», а в другому: «Швидкий» - Сон Камінь.
Кинувши погляд на карту, йі не виявивши кінцевої точки своєї подорожі, легковажно знизала плечима, адже це ще цікавіше!