Частина 5

Після отримання важкого шкіряного мішечка з золотими монетами я не змогла відмовити собі в задоволенні поснідати свіжими булочками, які приніс вчорашній хлопчина через півгодини після ад'ютанта Ризика.
З почуттям виконаного обов'язку закрила лавку-майстерню та віришила відпочити.
Але розбудив мене не рідний світ., як я намріяла, вкладаючись спати. Хтось наполегливо тарабанив десь знизу, а потім почав обривати дверний дзвіночок.
Я сповзла вниз солодко позіхаючи, та побуркуючи на наполегливого покупця. Табличка є на дверях, чого буянити?
За дверима танцював військовий.
Ну, не такий яскравий як шотландець, та й до Ризика йому було дуже далеко, але не відкрити я не могла.
- Що трапилося? – запитала перелякано, аж надто нетерпляче виглядав хлопець.
- Вам наказано передати! - засунув мені в руки конверт та важкий гаманець, й тут же схопився на тварину, схожу на страуса, але з чотирма лапами та рвонув геть вузенькою вуличкою, немов вітер.
Я окинула провулок пильним поглядом, й не виявивши цікавих, зачинила за собою двері. Годинник на торговій стійці показував п'яту годину пополудні. Я подивилася спочатку на гаманець, темно-зеленого кольору, із щільної грубої шкіри, а потім перевела погляд на конверт.
"Це що, премія?" - зважила презент у руці та задоволено хмикнула.
- Мабуть я можу пошукати в місті якусь таверну, а то останні два дні я практично нічого суттевого не їла, - зиркнула на конверт, заштовхуючи глибше цікавість. Все одно я читати не вмію.
Піднявшись у спальню, почала ритися в шафі. Гардероб Таланії – класичний капсульний. Три різнокольорові блузки, що ідеально поєднуються з трьома спідницями. Кілька десятків поясів, якими можна було змінити ці комплекти до невпізнанності, кілька капелюшків, дощовик із шарудливої ​​матерії із скрині. Його я погладила, як домашнього улюбленця. З взуття були святкові туфлі пісочного кольору на невеликому каблучці, черевики на шнурівці та теплі чоботи у вигляді прогумованої калоші з утепленою високою панчохою зверху.

Вибравши спідницю та блузу, почала переодягатися.
Сівши за туалетний столик, вхопила дерев'яний гребінець та почала розчісувати задовге волосся. Незвичний темний колір відволікав увагу, й забирав думки до мого справжнього життя. Чомусь це, таким не здавалося. Блукаючи поглядом від дзеркала до грамот, що висять з двох боків від нього, не одразу зрозуміла, що вони за чудове закінчення школи ремесел за класом магічного крою та шиття.
Рука з гребінцем завмерла, а я ще більше розплющила очі, перечитуючи ще раз дипломи.
Це виявилися не грамоти, а справжнісінькі дипломи! На ім'я Таланії Застужені. Та якщо один був за відмінне закінчення, то другий підтверджував найнижчий рівень магії. Майже найнижчий.
Тому що шкала на дипломі була повна. Від 0 до 5. А 2, у моєму, тобто Талії випадку, однозначно натякали, що з магічними талантами у мене не дуже, на відміну від особистих.
Тільки усвідомивши своє вміння читати, я підстрибнула й зграбастала конверт, кинутий на ліжко.
«Дорога Таланія! Наш Головнокомандувач дуже вражений результатом вашого таланту!" - я розтягла губи в посмішці, й знову кинула погляд на гаманець.
«Він часто буває нестриманий у висловлюваннях, тому я запрошую вас у гості до моїх родичів. Цей лист стане вам рекомендацією при відвідуванні будинку роду Андерсон. Вважаю своїм обов'язком наполягати на вашому від'їзді до Льожа. Й сподіваюся, що ми зустрінемося з вами після нашої перемоги. Вражений вашим талантом Дворак Андерсон».

Я пробігла листа ще раз й закусила губу, розуміючи, що це більше схоже не на запрошення пожити за програмою обміну, а на наполегливу рекомендацію забратися кудись, де мене не знайде один дуже гордий, але дещо неврівноважений Головнокомандувач.
Не до місця згадався довгий плащ кур'єра, який приніс листа, тому я похолола всередині. Це що ж, я ненавмисно образила його статус й прищемила гідність? Під гідністю треба було розуміти те, що під цим словом розуміють сучасні чоловіки. Мені відразу стало погано, бо мало, не багато!
- Та мене ж цей батяр затопче й скаже, що ненароком! Ось, краще б взагалі без плаща, аніж так! Та хто ж знав!
Я завмерла посеред кімнати, хаотично роздумуючи, що робити.
Ні, звичайно, приємно, коли тебе запрошують погостювати, але сам вид Дворака, всі ці спідниці та коси, а головне близькість до тіла Головнокомандувача, вносили певні побоювання, та натякали на невиправдані ризики.
- Так, з якого боку не подивися, скрізь Ризик! - протягнула задумливо, - Але я ж багата? Та абсолютно вільна? Й відпустку заробила. чи не так? - запитувала у свого відображення в дзеркалі.

- Ось й козирі мені до рук! І світ подивлюся, й себе покажу!
Прийняте рішення ніби підштовхнуло мене під дупу, й через годину я зачиняла свою майстерню, написавши на двері величезними літерами «ВІДПУСТКА».
- Талі, - куди це ти зібралася? - гукнув мене з того боку вулиці сусід.
- Та ось, вирішила ще повчитися! Хочу курси Білошвейка закінчити!
Сусід покивав сивою головою, - ніяк не вгамуєшся, вертуха! Для нашого містечка, твоїх умінь й так вище даху! Чи в тебе зайві гроші завелися? - підморгнув блискавично.
- Та трохи заробила, - потягла на себе висувну ручку скрині.

Виявилося, що з одного боку в неї були коліщатка, а ще вона дуже нагадувала сучасну валізу на коліщатках. Крім цінних відрізів я в неї напхала одягу, колекцію чаїв та коробку з голками та фурнітурою. Крім того, на плечі в мене бовталася сумка, в яку я поклала портрет чоловіка, що обіймав жінку, й ще один, з тим самим чоловіком, але вже з темнокосою дівчинкою на руках. По всьому виходило, що це батьки Таланії.

Дипломи та пакет з бутербродами, були сусідами з гребінцем, помадою та маленькою склянкою свіжих парфумів. А ще я примудрилася впхнути туди святкові туфлі, бо в скриню вони вже не вміщалися.
- Поспішай, стрибуха! - вивів мене із задуми сусід, - диліжанс чекати не буде! А я за твоєю майстернею пригледю!
Я помахала йому долонькою та покотила свою скриню старою бруківкою, залишаючи за спиною спокійну тиху швейну майстерню.
Вивернувши з вулички, я виявила, що перебуваю на ширшій вулиці. На жаль, вона була безлюдною, хоча у багатьох вікнах й горіло світло. Покрутивши головою по боках, в сутінках, що опускалися дуже швидко, помітила, що трохи лівіше, через арку видніється якийсь сквер. Саме туди я й покотила свою скриню. Інтуїція не підвела, тому що це виявилася невелика площа, обрамлена деревами та кущами, тому я її й прийняла за сквер.
Під ратушею стояв чорно-жовтий диліжанс, я прискорилася.
Мені пощастило, виявляється, він прибуває вранці, а вирушає ввечері. Містечко, в якому жила Таланія, знаходилося на самій околиці Республіки, й крім кордону з сусідньою державою за тридцять кілометрів від міста та гірського ланцюга, що тягнеться вздовж кордону, більше нічого примітного тут не було.
У диліжансі, крім мене, виявилася приємного вигляду жінка, яка приїжджала провідувати внучку. Мені пощастило, що вона дуже любила погомоніти, й більшість інформації про навколишній світ я отримала від неї. А ще пощастило, що вона прямувала до портового міста, саме там вона прожила все своє життя, а ось дочка поїхала, вийшовши заміж у глибинку. Вона зітхала, а я нахвалювала чисте повітря та тишу.
Зате мені не довелося думати, як бути далі, коли ми, через три години, за годину до опівночі висадилися в повітовому місті.
У таверні з готельними кімнатами зверху, біля самої площі, на якій нас висадили, було достатньо місць, й навіть пізню вечерю нам організували. Вперше за останній тиждень розпогодилося, тому населення міста розбрелося по питних закладах, обговорюючи далекий гуркіт.
Я із задоволенням з'їла миску пряної густої юшки та зайняла кімнату на третьому поверсі.
Вставати треба було рано, бо диліжанс до моря вирушав о шостій ранку.