Розділ 15.1 Квантова Варта у Вічності.

 Життя в Україні вимагало нових розрахунків і тверезого аналізу. Інвалідність, що підкосила тіло у 2022 році, стала лише черговим жорстким тестом на міцність. Але справжній перфекціоніст не вміє здаватися. Постава, спокійна логіка в кожному слові, виваженість рухів — я крок за кроком повертав себе самого з хвороби, змушуючи навколишніх дивитися на мене з незмінною повагою.

 Публікація моїх спогадів під виглядом «фантастики» на літературному ресурсі Букнет стала новим етапом моєї конспірації. Нехай кабінетні аналітики спецслужб тепер шукають шифр та коди у цих текстах — для всього світу це просто красиве фентезі. Читачі захоплювалися сюжетом, навіть не здогадуючись, що кожне слово тут дихає абсолютною, живою і часом дуже небезпечною реальністю. Конспірація на висоті!
 Війна триває вже понад чотири роки, і, зізнаюся чесно, я майже перестав звертати на неї увагу. Вона стала настільки звичною частиною буття, що коли тиша затягується, стає навіть тривожно. Це означає лише одне: москалі знову готують якусь капость. Воювати вони не вміють — беруть лише живою силою, але й ці тіла вже закінчуються.

 У серпні 2026 року після чергового прильоту ракети поряд із моїм будинком довелося робити масштабну реставрацію квартири. Реставрація мого кабінету-лоджії почалася не з високих матерій, а з радянської спадщини. Старі господарі, мабуть, мали нездоровий потяг до всього ядучого, бо шарів зеленої крейди на стінах було стільки, що вистачило б зафарбувати середньої величини футбольне поле. Мокре зняття перетворилося на болото, тому я, як прихильник залізобетонної логіки, перейшов на «сухий метод». Звичайною щіткою для килимів я досить бадьоро зчищав ці поклади минулого століття. Порохотяг свій я пожалів, тому назмітав ціле море зеленого пилу в пакет. Поставив той кульок на край вікна — щоб не заважав.

 І тут спрацював закон підлості: один необережний рух ліктем, і мій «мікроатомний боєзаряд» летить з другого поверху прямо в гущавину якоїсь цвітущої лабуди під вікнами. Вибух був епічний. Хмара ядуче-зеленого кольору накрила кущі, і раптом звідти з нелюдським вереском вискочив... крокодил. Я остовпів. Ядуче-зелений, довгий, істеричний. Звідки в Галичині крокодили? Вереск стояв такий, ніби той рептилоїд щойно прочитав новини про розпад імперії. Але найбільше мене вразило інше: я ще ніколи не бачив крокодилів з таким довгим, тонким і пухнастим хвостом.Збагнення істини накрило мене гомеричним реготом. Це був сусідський кіт, який просто вирішив подрімати в кущах і потрапив в епіцентр моєї «хімічної атаки». Від сміху я ледь не повторив долю того кулька. І тут мені миттєво згадалася ота притча про американського українця на нашому базарі:
— Бабцю, що продаєте?
— Чорну смородину, синку.
— Так вона ж у вас червона!
 — Червона, бо зелена! 
 Для того бідного американця це був глухий кут, а для мене — семафор. У нас все так: зелене на червоному фоні, бо жовте — це лише початок зеленого. Ми живемо в країні, де коти стають крокодилами, бо структура матеріалу міняє сприйняття часу.
 Реставрація лоджії триває. Крокодил, сподіваюсь, уже відмився.
 Сучасні технології — це, звісно, добре, але іноді їхня інженерна логіка ламає психіку навіть досвідченим кадрам у РФ. 

Несподівано, перед Різдвом 2025 року, в моїй голові, наче пелена розвіялася, і я згадав дуже несподівані обставини свого минулого. У першу чергу пригадалася та сама таємна розмова тринадцятирічного мене з батьком, у якій він відверто зізнався мені у своєму членстві в ОУН. Минуло рівно 52 роки від тієї бесіди, але я раптом згадав усі найменші дрібниці її перебігу. Код нашого Роду вже працював. Механізм автономії від системи було запущено на повну потужність.

Мій близький друг Микола — наш Контроль — помер у 2025 році. І після його смерті він мені ДІЙСНО снився два рази. Він приходив у мої дивні сни, суворий, незламний, і звідти серйозно наказував мені: «Топай звідси і не заважай креслити плани фундаментів у Вічності».

 Я чекаю. Години перетікають у дні, дні згортаються в сухі, безбарвні тижні, а на моєму армійському EliteBook із номером 001 мерехтить усе той самий чистий аркуш цифрової реальності. Велика тиша тисне на барабанні перетинки своєю залізобетонною монотонністю. Що, як моє чекання — це найпотужніша сила у цьому вимірі? Я став Квантовим Охоронцем.

 Моя тривога і моє очікування колапсу працюють як утримувальне поле. Всесвіт мав бути стертий, розчинений, анульований під вагою радянського маразму, ліліпутського мислення та людських гріхів. Матриця вже була готова згорнутися в абсолютний нуль. Але я сиджу на своєму місці, дивлюся у вікно й чекаю. І Всесвіт, злякавшись цього свідка, не наважується зникнути.

 Цей трикутник тримає реальність. Валерка заземлює контур тут, Микола готує майданчик там, а я сиджу зі своїм залізом і тримаю поглядом Пустоту. Генератор продовжує рух. Стабілізатор стабілізує. А Анулювання Всесвіту — скасовується, поки ми, друзі всього мого життя, залишаємося на варті нашої залізобетонної правди.