Розділ 14.1 Весілля похресниці та Празький костюм (Травень 2026).

 Це весілля у травні 2026 року стало для мене не просто родинним святом, а справжнім рубежем — початком активного, усвідомленого відновлення всіх моїх життєвих функцій. Тіло, яке свого часу підкосила інвалідність, через залізний внутрішній перфекціонізм знову почало слухатися. Я все життя тримав марку такого собі англійського денді, і тепер, попри статус пенсіонера з інвалідністю з 2022 року, змусив навколишніх дивитися на мене з подивом і повагою. Постава, спокійна логіка в кожному слові, виваженість рухів — я крок за кроком повертав себе самого з хвороби.

 Саме весілля збирало сотню гостей із трьох областей України, Києва, а на додачу — ще й потужний десант із Франції, Італії та Греції. З Греції приїхала сестра-близнючка моєї Марічки — вона там на заробітках уже двадцять п’ять років. Мама нашої нареченої Христини теж віддала Греції двадцять вісім років життя, а тепер уже в Україні тихо закінчує свій земний термін...

 Старша моя донька привезла на забаву прабабцю моїх онуків зі старої італійської родини і свекруху, з дідом-італійцем моїх малих.

 Посеред забави тамада раптово викликав на сцену хресних батьків молодят. І тут мене понесло. Замість банальних побажань я урочисто заявив на весь зал, що знімаю з себе повноваження хресного батька, бо хочу негайно отримати нове звання — звання «Хресного діда». Ошелешений ведучий запитав:

— І як ви собі уявляєте появу такого чину в історії церкви?

Я випалив:

- Та просто! Беру на руки маму разом із дитям, дитину забирають у мами для подальшого продолження процедури хрещення, повертають маля матері, і я ставлю матір назад на землю!

 Весь зал просто вибухнув від реготу. Сто осіб реготали так, що закінчення мого спічу спочатку просто загубилося у хвилях веселощів. Адже половина залу де-факто давно стали поважними Хресними дідами та Хресними бабцями. Тож я прямо зі сцені привітав їх із цим високим званням, а на закінчення ошелешив наявністю на забаві і Хресної Прабаби. Ведучий так і не зміг вчасно прийти до тями, і ми під шквал аплодисментів повернулися за стіл.

 За весь вечір під таку хорошу компанію я непомітно пригубив хіба шість разів по двадцять грамів чистої, білої прозорої — суто для підтримання життєвого тонусу й англійської виправки.

 Тут укотре далася взнаки моя давня музична освіта за класом баяна. Моє вухо моментально фіксувало професійну фальш лабухів: вони безсоромно не витримували темп і безжально ламали ритм. Я зробив зауваження одному з лабухів, і музиканти самі швидко зрозуміли свій промах.  Заспівувачка трохи знизила тональність, але я в той момент лише гірко згадав про власне: у мене половина голосових зв'язок мертві — «подарунок» від непрофесіоналізму лікаря нашої колишньої заводської поліклініки. Тому я просто мовчав.

Ми заздалегідь домовилися з моєю похресницею Христиною про спільний вальс. Я так чекав цієї миті! Але безглузда й хаотична програма весільних музикантів принесла нам обом суцільне розчарування. Цей момент вони у нас просто вкрали.

А потім був ще один чоловічий ритуал. Наречений потай підігнав мені пачку цигарок. Ми сховалися з батьком нареченої і з великим задоволенням розтягнули її на цілих шість годин. Курили потроху, з перервами, залишаючи недокурки (під кінець там лишилося всього шість сигарет), і вели класичні високоінтелектуальні розмови під дим. Тато  Христини виявився людиною надзвичайно глибокою — збирач старожитностей та антикваріату. Під тютюн він так розгорнув мені питання сучасного масонства та його таємного впливу на світові процеси, що кабінети Генеральних штабів із моїх ранкових думок здалися просто дитячим садочком. Ми навіть устигли укласти залізну угоду — обов'язково зустрітися на майбутніх хрестинах дитини  молодої пари.

О 23:45 святковий марафон остаточно завершився. Більше  поговорити просто не встигли, бо час пролетів як одна мить, і ми раптово опинилися біля під’їзду мого будинку в мікроавтобусі . Ми піднялися в квартиру разом із гостями, яких поселили у наших кімнатах.

Моя похресниця Христина, яка прожила в нашій сім’ї довгих дванадцять років, поки не закінчила університет і не стала вчителькою англійської мови, сьогодні здійснила мою велику мрію. Їй тридцять шість років, і я таки дочекався дня, коли її батько повів до вівтаря. І знаєте що? Мій 33-річний празький костюм від відомого топ-модельєра Праги відпрацював кожну свою нитку. Він сидів ідеально, тримав галицьку поставу і знову, як у молодості, дивував усіх своєю позачасовою елегантністю. 

Я прочитав, написане з раннього ранку  оповідання про нашу забаву і всі гості, мати  Христини і моя Марічка були в захваті від якості пересказу, з моєї точки зору, перипетій минулої забави. Видумати нічо б не вдалось, бо вони ж були на весіллі і все самі бачили. Після цього моє оповідання було розіслане всім гостямвесілля, зареєстрованих в Феесбуці. Оце оперативність. Та я експрес-журналістів перегнав. Перфекціонізм рулить!!!