Розділ 12.1 «Метростав», закрита вілла та празькі стики

В Україні пора дикого капіталізму або, радше, агонії перезрілого брежнєвського соціалізму йшла таки шаленими темпами. Захотілося мені вже й відпочити, і набратися досвіду перетину ГРАНИЦІ. Дебілізм — то поки що монопольна хвороба росії. Я цим вірусом не заражений... ПРОНЕСЛО. Що ж, почнемо підкорювати Європу.

 Першою поїздкою за кордон незалежної України стала подорож до Чехії. Особливого бажання їхати я спочатку не мав. Я тоді спокійно працював у ремонтній фірмі й разом із її власником успішно оновлював квартири та студії для львівських митців. Заробляв непогано. Ми з цим фірмачем увесь час підкреслено спілкувалися на «Ви», що виглядало трохи незвично для сторонніх людей. Але раз уже друг попросив мене терміново змінити обстановку довкола себе і трохи розвіятися за границею — я погодився.

 Фірмач був щиро здивований і геть не підтримував мого дивного бажання звільнитися й поїхати чорзна-куди. Але мовчки й чесно розрахував мене прямо перед Новим роком, а вже після 7 січня ми на екскурсійному автобусі «Львів — Прага» на повній швидкості мчали дорогами трьох країн.

 У Празі нас зустрів родич Валери, і ми дружно пішли оглядати місто. Відчуття було двояким. Я вперше в житті йду по столиці чужої держави, а мені вперто здається, що я блукаю знайомими вулицями рідного Львова. Неприємно вражало тільки надто часте використання іноземцями своєї незрозумілої говірки та їхнє повне нерозуміння моєї мови. Понаїжджали тут, розумієш, і псують мені рідний Львів своєю чеською! Тільки кілька важких тумаків від Валери нарешті повернули мою свідомість до тями й повернули на реальні вулиці Праги. Проте флер Львова не зникав з моєї голови вже ніколи.

 Гуляючи Празі, я якось навіть забув, де саме географічно розташоване моє рідне місто. Цей парадокс сумісності вражень раптово розвіявся біля одного чудернацького пам'ятника незрозуміло кому. Монумент міг би вражати своєю величчю, якби всю можливу шляхетність цього архітектурного одоробла не зводив на абсолютний нуль величезний 21-й палець, що з якогось дива виріс прямо на... голові скульптури. Свій глибокий подив я миттєво висловив «непередаваемым русским языком». 21-й палець за всіма законами анатомії міститься акурат між ходулями й ніяк не може у нормального слов'янина вирости на маківці. Роблю єдиний логічний висновок — творець цього дива точно не слов'янин. Та й не ходять справжні слов'яни в диких червоно-буро-малинових штанях та грубих кирзаках. Себе-то ми, батяри, поважаємо!

 Бажання з'ясувати особу цього представника тюркських доісторичних племен різко пішло донизу — Прага вмить відмовила мені в любові. До мене на повній швидкості наближалися дві особи, одягнені в чудернацькі хламиди «тяп-ляпського» ордена тупольєрів. Справжню тривогу викликала їхня активна діяльність руками: вони на ходу витягували вже 22-й палець, тепер уже довгий і дерев'яний. Бігав я в той час більш ніж пристойно, тому кинувся навтьоки з гучним криком: 

- Курва твоя мать! Що вам треба?!» — задіявши класичну лексику незабутнього галицького способу позначати смертельну небезпеку. Наш дикий забіг на невизначені дистанції раптово перервав родич Валерія — Ярослав. Він щось голосно прокричав тією своєю незрозумілою мені говіркою, і... повний фініш

 Вирішили питання доволі швидко й мирно. Виявляється, той пам'ятник радянському маршалу-конюху Конєву міська влада якраз вирішила перенести на конезавод відомого чеського підприємця Єжика Пастукса. Це, звісно, страшенно не сподобалося невеликій місцевій громаді палких любителів коней, які й влаштували чергування. Але я на коня геть не схожий — чого мене так палко любити? І на Пастуха — тим більше.

 Закінчилася екскурсія кривими й такими рідними вуличками Праги цілком очікувано — невеликою вечіркою в квартирі Ярослава. Було багато тостів і побажань успішно виконати нашу місію — прикрашати Прагу своєю працею. Та найпершим моїм завданням і метою став пошук житла. Завдяки величезній допомозі Ярослава цей етап завершився переїздом у прекрасну трикімнатну квартиру, де я став головним орендарем.

 Життя в еміграції швидко вчить однієї істини: якщо тобі немає де жити, твоя гордість миттєво капітулює перед обставинами. На той момент я опинився буквально на вулиці. Рятувальним колом став Ярослав. Він мав неабиякий вплив на власника фірми-постачальника робочої сили, тому зумів провернути геніальну й абсолютно прагматичну комбінацію, яка влаштовувала всіх. Умови нашого договору з чеським роботодавцем були прості, але суворі. По-перше, одружений українець отримує житло, яке повністю оплачує фірма, а натомість він самовіддано й безвідмовно працює на цього хазяїна. По-друге, цей самий українець отримує право заселяти у квартиру тих, хто йому до вподоби, беручи з них символічну плату. По-третє, він має абсолютне, одноосібне право виганяти будь-кого за недостойну поведінку чи порушення тиші. І найголовніший бонус для мене — сам я за проживання не платив жодної крони. План був бездоганний, окрім однієї дрібниці: я не був одружений у Чехії. Вдома, в Україні, у мене вже була кохана дружина та дві маленькі донечки, заради майбутнього яких я й поїхав світ за очі. Але чеському паперовому всесвіту потрібен був свій штамп тут і зараз. Для української кмітливості це не стало перешкодою — мені швидко підшукали «наречену» для документів. Нею стала закарпатка, яка вже чудово розмовляла чеською мовою і знала місцеві правила гри. Вона мала стати моїм юридичним щитом. Ми пришли до господаря помешкання, вдало зіграли свої ролі й за 13 тисяч крон зняли розкішну трикімнатну квартиру. Житло виявилося з родзинкою: крім трьох просторих кімнат, квартира мала окремий вихід на затишне обгороджене подвір’я. Там уже стояв масивний стіл із лавками та величезна піч — ідеальне місце для приготування чеських делікатесів.

 А далі розпочалася сувора й вельми специфічна заробітчанська демографія. Надворі стояв 1995 рік. Більшість моїх квартирантів були закарпатцями — фактично мадярами за ментальністю та мовою. За поодинокими винятками, вони чомусь відверто не любили нас, вихідців із Галичини. Старалися при першій-ліпшій нагоді тихцем зробити якесь паскудство саме львів’янам, франківцям чи тернополянам. Вони нас — українців, блін! — не розуміли взагалі, як і ми їх. Мене вражало, як вони за специфічним говором могли безпомилково визначити, з якого саме села Закарпаття походить їхній співрозмовник. Це був окремий, закритий космос.Щоб тримати ситуацію під контролем і мати бодай якийсь спокій, я запровадив залізне правило: крім моєї «фальш-дружини» та її одноплемінників, я більше жодних мадярів у квартиру не селив. Наш «вулик» зажив своїм автономним життям. В одній кімнаті облаштувався я. Спав спартанськи — на паркеті, просто на матраці. Мені тоді це здавалося правильним, таким собі внутрішнім ідеологічним маніфестом та противагою мадярам. Поки вони мостилися на ліжках, я засинав на підлозі, згадуючи свою справжню родину у Львові. У другій кімнаті жила моя «наречена», але не сама, а зі своїм законним, реальним чоловіком — ось такий вимушений закарпатський трикутник на чеській землі. А у величезній вітальні, суміщеній із кухнею, на головах один в одного тулилися ще п’ятеро хлопців.