Глава 2. Доленосне рішення

                                                                         Глава 2

Роман

 Роман стояв на пероні й дивився, як потяг Яринки стрімко віддаляється. На душі стало так кепсько. З’явилося гнітюче враження, ніби він щойно не зробив чогось дуже важливого.

 Він подивився на свою долоню. Навіщо, ну навіщо він відпустив руку Яринки?Лише тоді, коли поїзд остаточно зник із обрію, Роман рушив додому.

 Він навмисне не сів у метро — хотілося пройтися пішки. Згадати цей неповторний київський запах, почути шум вулиць та знайомий міський гомін.Проте з кожним кроком його обличчя ставало дедалі похмурішим. Теперішній Київ нагадував пораненого птаха, який з усіх сил прагнув вижити. Поруч із розбитими прильотами будинками затишно працювали маленькі кав’ярні, трохи далі вирувало життя біля школи, а зовсім близько знову виднілися вибите скло та понівечені дахи. «Які ж страхіття довелося пережити цим людям…» — із болем думав Роман.

 Він повернув на свою вулицю. Серце шалено калатало, коли він підходив до під’їзду, і ледь не вистрибнуло з грудей, коли у динаміку домофона пролунав такий рідний голос бабусі. 

   — Ба, це я!

 Двері відчинилися, і він одразу почув квапливі кроки на сходах. Його Ба Лю за звичкою злітала вниз із другого поверху. Роман побачив її розкриті, наче крила, руки та повні сліз очі.

— Ромчику… Ромчику мій… — повторювала вона, міцно обіймаючи цього кремезного велетня, який схилився над нею.

 Решта дня минула в нескінченних розмовах, спогадах та поїданні фірмових бабусиних пиріжків.

— Ба, а ти знаєш, кого я зустрів на вокзалі? Яринку! Пам’ятаєш онучку Віри Іванівни? Вона передавала тобі величезний привіт! Роман захоплено, затамувавши подих, почав розповідати про їхню зустріч: як вони зіштовхнулися, як вона спочатку не впізнала його і як вони сиділи в кав'ярні. Ба Лю слухала, підперши щоку рукою, і лагідно посміхалася. Своїм мудрим серцем вона відчувала: ця зустріч на пероні не була випадковістю. Невже доля?!

Яринка

 Думки Яринки постійно поверталися до Романа. Щось досі незнайоме, але дивовижно приємне й тепле оселилося в її душі. Як він там? Як зустрівся з бабусею?

 Звук сповіщення перервав її роздуми. Роман. Він надіслав фото з Любов Сергіївною. Бабуся Ромчика майже не змінілася: та ж сама лагідна посмішка, ті ж очі, тільки трохи побільшало зморшок та додалося сивини у волоссі.

«Які ви класні! Я неймовірно рада за вас», — швидко відписала Яринка.

 І знову миттєва відповідь: «Ти мені ТАМ снилася…» Серце Яринки пропустило удар і зробило кілька зайвих шалених стуків.

«А я перед самою нашою зустріччю чомусь згадувала про тебе…» — зізналася вона.

 Гуртожиток університету, де навчалася Яринка, зустрів її звичним гомоном, сміхом та музикою, що лунала чи не з кожної кімнати. Це був останній день відпочинку перед початком занять, тому студенти розважалися як могли. Яринка зайшла до своєї кімнати, розклала речі й утомлено сіла на ліжко. Знову згадала Романа… Її думки перервав відео дзвінок від нього. Вони проговорили майже годину і, мабуть, розмовляли б ще стільки, якби до кімнати не повернулася її сусідка.

 Минуло три дні: навчання, щоденні клопоти, лекції та довгі, відверті розмови з Ромчиком вечорами…Усе частіше Яринці в голову приходила нав’язлива думка: зараз вона живе не своє життя. Її накрила нестерпна туга за Україною і за Романом.

 «Що я тут роблю? Для чого я тут?» — запитувала вона себе. Рішення визріло за один день. Правильним було це рішення чи ні ,її не хвилювало. Вона так вирішила. Яринка забрала документи з університету, розрахувалася за гуртожиток і взяла квиток до України.

Роман

 Роман увесь час проводив із бабусею. Ба Лю розквітала просто на очах. Вони гуляли Подолом, пили найсмачнішу каву у світі. Вечорами він годинами розмовляв із Яринкою. Вона так стрімко увірвалася в його життя і заполонила собою весь простір, що відмовитися від цього спілкування він уже не міг.

 Уранці того дня Роман вибіг на пробіжку. Сонце тільки-но сходило, набережна була абсолютно порожньою. Він обожнював такі ранки.

 Повертаючись назад, біля свого під’їзду він раптом помітив таксі. Водій саме діставав із багажника валізу — дуже знайому валізу. З автомобіля вийшла… його «Я»!

 Сонце остаточно зійшло над Києвом, торкнувшись теплим промінням верхівок дерев. Місто прокидалося. Починався звичайний робочий день. Кияни поспішали у своїх справах, проживаючи власні життя. І тільки двоє стояли посеред вулиці, не помічаючи нікого й нічого навколо: кремезний юнак у спортивній формі та струнка дівчина, обличчя якої ніжно цілувало ранкове сонце.