Глава 1.Несподівана зустріч

Присвячується моїй донечці.

Дякую за віру та натхнення.

Глава 1

  «Шановні пасажири! Поїзд №051 Київ – Перемишль затримується на 3 години. Слідкуйте за оголошеннями».

Яринка

 Яринка стояла на платформі разом з іншими пасажирами і уважно вслуховувалася у повідомлення.

  Це було вже третє оголошення за останню годину. Спочатку подачу поїзда відтермінували на 15 хвилин, потім на годину, тепер — на три. Не те щоб вона була до цього не готова: у такий час поїзди постійно затримуються. Можуть взагалі не відправитися. Але дівчина була дуже зморена: зранку автобусом із Черкас до Києва (до речі, автобус теж запізнився, бо через тривогу посадку скасували), потім кілька годин очікування на вокзалі, знову тривоги, коли доводилося швиденько покидати приміщення… І ось знову.

 Вона подивилася на свою валізу і зрозуміла, що підніматися назад сходами їй зовсім не хочеться. Та й досвідчені пасажири подейкували, що ситуація може змінитися і поїзд «подадуть» раніше, ніж за три години.

«Буду чекати тут», — вирішила Яринка і занурилася в телефон.

Роман Безсмертний

 У вагоні стояла нестерпна спека. Пасажири намочували рушники, махали перед собою серветками, стояли у проході біля вікон, щоб хоч трохи впіймати свіжого повітря.

 Але це не могло зіпсувати Роману Безсмертному настрій. Бо після того пекла, у якому він перебував чотири роки, цей вагон здавався раєм.

 Він їхав додому! Вперше за чотири роки — відпустка! Це було неймовірне відчуття. Там, на фронті, йому часто снився Київ: рідний Поділ, вулиці, якими бігав у дитинстві, бабуся, її пиріжки та желе… От цікаво, чому ТАМ так часто сниться саме дитинство?

 Київ він обожнював з перших хвилин, як тільки з'явився на світ. Уся його родина — корінні кияни.

 Коли Роману було п'ять років, тато з мамою поїхали працювати за кордон, до Норвегії. Він залишився з бабусею, яка на той час ну ніяк не тягнула на цей почесний статус. Бабусі Любі було п'ятдесят, але виглядала вона значно молодшою. Попри це, вона дуже пишалася онуком і була щасливою, коли він називав її Ба Лю.

 Ба Лю працювала у школі вчителькою молодших класів. Тому Ромчик (так лагідно називала його бабуся) рано почав говорити, читати, писати і… шкодити. Звичайно, що шкода не була заслугою бабусиного виховання. Але шкода рухалася раніше, ніж хлопчик заходив до кімнати. О, скільки стін він обмалював, скільки перебив чашок і зламав шухлядок! Але бабуся тільки сміялася: «То на щастя!»

 І дійсно, то були щасливі роки.

 Разом з ним зростали і його вірні друзі : ще один Роман і два Сергія.  Жили поруч, ходили до одного дитячого садочка, в одну школу, разом вступили до Могилянки і разом у 2022 році пішли захищати Україну. Друзі часто жартували: «Ми з тобою, Романе, як під Божим захистом. Ти ж у нас Безсмертний!»

 Тільки от не так сталося, як гадалося. Один за одним пішли його друзяки на небеса… Безсмертний поки що залишився тільки він. Роман глибоко вдихнув — йому завжди не вистачало повітря, коли він згадував своїх друзів-побратимів.

 А ще останнім часом ТАМ йому снилася дівчинка, яка приїжджала до своєї бабусі, що мешкала поверхом вище. Така смішна: носик і щічки у веснянках, наче її цілувало сонечко. Вертлява, як дзиґа. І ім'я в неї було таке гарне — Яринка.

 Скільки вони з нею вибігали навколо кінотеатру «Жовтень», скільки разів розбивали носи та коліна… Роман й досі пам'ятав, як вони з хлопцями чекали на липень, коли їхня «Я» (так вони лагідно називали її між собою) приїде до бабусі. Вони всі були в неї по-дитячому закохані.

 Востаннє Роман бачив Яринку, коли померла її бабуся. Їм було тоді по чотирнадцять чи п'ятнадцять років. Вона стояла біля труни заплакана і така нещасна. Він тихенько підійшов до неї і обійняв. Дівчина не відсахнулася, а навпаки — притислася до нього.

 Після тих сумних подій Яринка до Києва більше не приїжджала. Бабусину квартиру її батьки продали.

 І все. Щасливі липневі дні закінчилися. Вони більше не спілкувалися. У кожного було своє життя.

 Роман усміхнувся: «Оце згадалося… До чого б це?»

 «Через 15 хвилин прибуваємо. Готуємося заздалегідь, не забуваємо речі», — голос провідниці звучав для Романа так, наче вона оголошувала перемогу.

Яринка

 Очікування — не найкращий спосіб згаяти час. Телефон майже розрядився, тож треба було діставати повербанк.

 Скільки ж вона не була в Києві? Востаннє — коли померла бабуся. У Яринки защемило серце. Бабуся була її найбільшою любов'ю. Віра Іванівна була батьковою мамою. І щоліта, у липні, тато привозив Яринку до неї на цілий місяць. Комусь цей вибір міг здатися дивним: їхати із зелених Черкас до задушливого літнього Києва. Але для Яринки, та й для самої бабусі, це було їхнє липневе щастя.

 Вони гуляли Подолом, каталися на колесі огляду, розглядали картини на Андріївському узвозі…

 Найбільше Яринці подобалося ходити в гості до бабусиної подруги, Любов Сергіївни. У тієї теж був онук, приблизно такого ж віку, як і Яринка. Звали його Роман, Ромчик — так зверталася до нього Любов Сергіївна.

 Але він мав ще одне ім'я, про яке ніхто не знав. Тільки Яринка та її бабуся. Шуша! Бо Роман довгий час замість літери «С» вимовляв «Ш». Одного разу хлопчик прибіг до них і запитав, чи підуть вони їсти суші. Натомість у нього вийшло «шуші». Отак і причепилося до нього прізвисько — Шуша. Але це була їхня велика таємниця з бабусею.

 Яринка завжди з нетерпінням чекала на канікули в Києві. Там у неї з'явилися друзі. Правда, то були самі хлопці: два Романи і два Сергії. З ними було весело й безпечно. Хто ж наважиться зачепити дівчинку, яка має таку охорону?

 Яринка засумувала. Якими стали тепер ті два Романи і два Сергії? Де вони зараз, що з ними? Хто живе тепер у бабусиній квартирі? Як поживає Любов Сергіївна?