Частина 2

...Шурка повільно приходив до тями. Хоча він вже прочинив очі, завіса перед ними і дзвін у вухах заважали усвідомити, що сталося. Він лежав на спині, стискаючи в одній руці майже порожній пакунок з малиною, намагаючись іншою підвестися... Бабуся, схилившись перед ним навколішки, притискала до його обличчя хустку, прагнучи зупинити кров з носа. Але їй це не дуже вдавалося. Бабуся, схилившись перед ним на коліна, притискала до його обличчя хустку, намагаючись зупинити кров, яка текла з носа. Але це їй не дуже вдавалося: кров просочувалася крізь тонку, витерту часом тканину, крапаючи на гострий щебінь і розлітаючись червоними бризками...

Побачивши сльози старенької біля обличчя, Шурка, який починав здогадуватися, що сталося, тихо сказав:

- Не плачте... Мені... вже краще...

За хвилину Шурка усвідомив, що вже йде, але як встав, не пам'ятав. Він не бачив, як його кривдник, відштовхнувши в п'яному чаді стареньку, м'яв розсипану від падіння, майже багряну — як Шуркіна кров — малину. І не бачив, як «напарник», який прибіг на крик, врізав тому; і не один раз...

Він йшов, не відчуваючи дороги. Сліз не було. Часом приходив до тями, здригаючись, ніби від сну, — але, розпізнавши дорогу і заспокоївшись, знову на деякий час «зникав»... «За що?.. Чому?..» — лунав у голові сумний голос. Та відповіді не було... І лише коли, пройшовши вже півдороги, він здригнувся і усвідомив, що досі тримає біля носа бабусину хустку, — заплакав навзрид. Але хустку не відняв, а ще міцніше притиснув, побоюючись нової хвилі крові, яка могла забруднити одяг, за що точно отримав би наганяй від мами і підвів сестру.

Він йшов і плакав. З потоком сліз відходила образа і слабшав біль, і душевний теж. Але обидва вони не поспішали прощатися: таїлися, занурюючись все глибше... в саму його суть.

Біля свого старенького будинку Шурка зупинився. Про щось задумався... Потім відшукав за рогом стару бочку з дощовою водою і, вдивляючись у своє відображення, довго відтирав сліди запеченої крові.

Самовдоволений результатом, він уже був готовий тихо — а раптом мама вже вдома — проскочити в дім і хоча б досхочу напитися води. Шурка викрутив ще мокру хустку й, пам'ятаючи, що її треба повернути бабусі, почав вкладати її в широченну кишеню, де, крім пари жолудів, раптом намацав ще щось... Присівши на сходинку й усе ще не вірячи своїм очам, він витяг із кишень: окраєць м’якого хліба, половинку цибулини й два шматочки… справжнього білого цукру!

 Забувши про запитання, що роздирали душу, і не обтяжуючи себе новими — «Звідки воно все це взялося?», — він розправив плечі й гордо ступив за поріг: було чим здивувати сім’ю!

P.S.

  …Мина́ли роки, і в житті Шурки — а пізніше вже Олександра Пилиповича — було ще чимало важких подій, згадуючи про які він, тим не менш, говорив захоплено і з вогником в очах. Але згадуючи тільки один — саме цей епізод зі свого дитинства — починав тремтіти голос, і на очах виступали сльози…