Основна частина

Одразу за Києвом, неподалік Бучі, під лісом – одинока хатина з великим обійстям, без огорожі. Нема від кого городитися, до ближньої оселі кілометрів зо п’ять, а то й більше.

Привілля… Ні тобі сусідів, ні міліції, ні сільради, ні колгоспного бригадира. Все десь там, у селі з радянськими порядками, а тут хоч голяка ходи, хоч криком кричи – ніхто не почує, ніхто слова не скаже.

Гуси, кури, теля чи корову випускай без догляду на цілий день – нікуди не дінуться, з усіх боків яруга глибока, не перейдуть. Випасу навкруги – на ціле стадо хватило б. Єдина дорога, що ледь пробивається у траві двома піщаними стежками закрита у яру вільховими жердками на дубових кілках.

Життя – мов на острові...

Юхрим сидів біля хати, гріючи старе тіло на весняному сонці. По черзі підставляв то спину, то боки, мружився, коли піднімав високо голову.

– Бать, ви б шось зробили полєзного, чим так сидіти без діла. Взяли б держака до лопати вставили, то ж робота не важка, якраз для вас. Он грядку скопати тре під цибулю, – спробував відволікти батька від приємного заняття його старший син Пєтюля – високий, чорний чолов’яга, схожий, як усі Шургани на цигана.

– Сам і роби, як тобі треба. Я вже своє відішачив. Маю право на сонці посидіти. А вас ціла хата бездільників – чим будете займатися? Хоч би хто на роботу пішов… нє, бач… сидять сиднем і ждуть, коли манна з неба падати почне. Мені то хоч пенсію платять, а ви, якби не худоба – не мали б шо в рот укинути.

– Ваша пенсія, наче реп’ях на хвості у собаки – махне добре і сліду не останеться, ше й четверть теї вашої пенсії забирають за те, шо города маєте, тільки на три пляшки казьонки хватить. Найшли чим хвалитися.

Насправді Шургани лінтяями не були, сиднем не сиділи, держака буде кому вправити, то тільки так кололи-шпигали одне одного, щоб до праці ще більше спонукати. Жили не бідно, вміли заробляти. Ліс, поле, корови, птиця давали можливість мати копійку. В колгосп на роботу ніхто не ходив. Числилися за лісництвом, різноробочими. Заробітку там – кіт наплакав, однак працевлаштовані, трудові книжки заведені, аби за тунеядство в тюрму не попасти. Весною в лісі посадити щось, взимку зрізати-звезти, а так, щоб зранку до смерканку – то ні.  Більше своїм хазяйством. Коли на себе, то й зиск маєш, і ніхто не понукає, не стоїть над душею, як в колгоспному селі або на місцевому склозаводі.

Три корови, зо три десятки курей, майже стільки ж гусей, качок, індиків давали і яйця, і м’ясо, і з чим на базар в Ірпінь, а часом аж в столицю. Хіба з таким треба ще якоїсь роботи? Тільки одне – справлятися потрібно вміти. Щось з колгоспного прихватити, щось з лісу привезти, коли добре смеркне, щось вчасно продати-купити…

Раніше такого господарства не було й близько. Юхрим з Лікорою щодня ходили на торфорозробки, там і пенсію невеличку заробили. Проте, одну на двох, бо Лікора не виробила потрібного стажу, не ходила на роботу, коли малих дітей гляділа. Вдома тоді тримали хіба курей трохи й собаку, на більше не спромогалися – і часу не мали, і кормів не знали де взяти, а ще боялися. З дитинства в голові надовго засіло розкуркулення. Коли тоді всякого, хто хоч щось мав, у вороги записували, з хати викидали.

А син Пєтюля вже страху не мав. Прийшов з армії і заявив:

– На заводи вкалувати не піду, хай там дурніших пошукають. Надоїло мені ще на службі, як командують, дихати вільно не дають. Начальники різні над тобою, наче п’явки. Правила їхні: туди не ступи, цього не бери. Звик я тут, на нашому хуторі, змалечку до свободи, більше запрягти себе не дам.

– Хе! Не піде він на заводи…Та тебе ж силою заставлять. У них все на учоті. Думаєш, проморгають? Не жди… Зараз участковий присуне по твою душу. Не встроїшся кудись – швидко сплетуть тобі лапті, – застерігав батько.

– Ну, то треба знайти десь прилаштуватися, аби не чіплялись, і шоб можна було не весь час, не цілий день, а так, для годиться.

– Де ж ти таке знайдеш? Хто тобі таке місце зготує? Нібито захтів, а воно вже й саме прибіжить. Треба покумекати, подумати, може шо й вийде… З лісником би перебалакати, у них там, кажуть, люди требуються на сезонні, чи то які там роботи, хто їх там знає, як пишеться, але шось таке наче є.

– Вам і карти в руки – перетріть з ним, будем надіятися – пофартить.

– Добре, спробую… Але, шо робити будеш, з чого жити?

– Хазяйство розведу, давно собі над цим маюся. Чогось мені здається – піде діло. З такими просторами навколо хати хіба не вийде?

– Ризиково… засічуть, що ми тут гроші робим – зведуть зі світу…

Лісникові Юхрим виставив добрий могорич, і з тої пори вся сім’я знайшла там ніби притулок, аби було все, як «положено».

Лікора з Юхримом мали крім старшого Пєтюлі, двоє менших – Гришу і найменшого – Колю. Ці ще до школи ходили, у восьмий та дев’ятий. Такі були «зірвиголови» – ради не можна було дати. Де не посій – там вродяться. Що не вчиниться в Бучі погане, що не накоїться, без них не обійдеться. Садки чужі обнести, бійку затіяти, з самопала в закинутому парку постріляти, озером на тонкому льоді шугати-провалюватися, з високої кручі пірнати – все брати Шургани. Скільки не намагалися вчителі на них управу знайти – та де там – хутірська свобода й анархія, схоже, сиділи у них в крові.

Порішивши з роботою, не відклав у довгий ящик Пєтюля й женитьби. Взявся до цього з підходом, із задумкою і хорошу, і працьовиту знайти, щоб разом до діла братися. Недільними вечорами сідав на велосипед, їздив в Бучу, Мироцьке, Немішаєве. Там у клубах кіно, танці, дівчат гарних, неначе грибів у осінньому лісі. Яких хоч вибирай – чорнявих, білявих, високих і не вельми. На Пєтюлю одразу западали, циганська врода так і манила. Хлопець же дівчат не сторонився, легким був до цього – не одну провів додому, не з одною палку ніч провів, проте своєї ніяк не знаходив.