Основна частина

У радянській військовій частині номер 05448 було багато різних людей та різних характерів, про яких є що розповісти.

Про цих двох – окрема розповідь.

                                                  Шупік

Шупік – майор. Все своє життя провів в армії. Має дуже кумедний вигляд. Росту десь 160 з гаком, і в ширину майже такий. Товста червона шия, короткі руки з ніби надутими пальцями, короткі ноги-стовпи, взуті в лаковані хромові чоботи, що тісно облягають литки. До таких ніг чобіт не купиш, тільки треба шити на замовлення.

Не людина, а ходячий квадрат. В прямому й переносному смислі.

Шупік – старий служака, тому любить, щоб називали його не майором, а майором-інженером. Такого звання давно вже в армії немає, про нього забули і не пам’ятають, проте пам’ятає Шупік. Він, напевно, і в думці себе по-іншому не називає.

Майор страшно любить, коли його величають, козиряють, пафосно йому рапортують. Він мліє від цього.

Солдати, що довго вже служать, знають про ці слабості Шупіка і користуються цим.

Якщо майор приходить когось перевіряти, головне так голосно і чітко йому відрапортувати, щоб за півкілометра чули, та ще підійти церемоніальним парадним кроком. Не забути про інженера. Після такого Шупік може закрити очі на будь-які промашки.

 А тому, хто кричати не вміє, чи забуде прикласти до майора «інженера», – треба начуватися, може живцем з’їсти. Як розізлиться – зовсім з’їжджає з рейок.

Інколи, дуже рідко, Шупік буває в хорошому настрої. Тоді доброта з нього так і пре. Особливо, коли він залишається у військовій частині за головного.

Тоді солдати тільки те і роблять, що шикуються і слухають його настановні промови.

Наговорившись вдосталь, майор дістає з кишені свій знаменитий обшарпаний блокнот і починає шукати в ньому прізвища тих солдат, які йому колись чимось сподобалися. Блокнот він веде багато років, точно що більше десяти. Знайшовши якесь прізвище, він оголошує подяки, а часом навіть нагороджує відпусткою додому. Проте, буває так, що таких солдат в частині вже немає. Вони давно відслужили своє, і ніяких нагород вже не потребують. Тоді всі у строю досхочу регочуть, але мовчки. Бо злити Шупіка не можна.

Потім ще довго обсмоктують в казармі ту Шупікову відпустку – це для військових строкової служби гарна втіха, яких в одноманітній армійському житті так не хватає.

Солдати ставлять ставки, на грудку цукру або кусочок масла: попаде наступного разу майор на того, хто ще служить, чи не попаде.

Шупік – тугодум. Його реакція на події трохи загальмована.

Про нього багатьма роками, все новим і новим поколінням солдат, розповідають байку. Нібито, одного разу, солдати вкрали акумулятор з військової техніки, і везли його машиною у місто, аби комусь продати. На виїзді з військової частини автомобіль підкинуло на вибоїні, і акумулятор випав прямо на очах майора та чергового по КПП. Побачивши Шупіка, хлопці, які везли акумулятор, вирішили не зупинятися. Ніби це їх не стосується.

– Салдатік, а что ето випало с машіни? – запитує майор у чергового.

– Акумулятор, таваріщь майор.

– Как, акумулятор? А как жє ані паєхалі? – не задумуючись випалив Шупік, який відповідав у нас за техніку. Через якусь хвилину до майора дійшло, що й до чого, однак перша його реакція, перші слова ввійшли в історію військової частини.

Навіть якщо такого випадку не було в дійсності, то на думку тих, хто знав Шупіка, таке повинно було мати місце. Ніяк не могло обійтись без чогось подібного.  

                                                Сержант

Він прийшов у батальйон з весняним призивом. Білобрисий, конопатий сільський хлопчина з унікальним прізвищем – Сержант. Як і чому нагородили таким прізвищем його батька чи діда – ніхто не знає. Здогадувались, що мали ті, скоріш за все, якесь прізвище немилозвучне, тому й згодилися поміняти на таке, чудернацьке.

Хто хоч трохи знає радянську армію, той зрозуміє, яку потіху несло таке прізвище для армійських приколістів.

Конопатого хлопчину могли б залишити рядовим, але це була б не та армія. Такого не могли допустити. Тільки в сержантську школу.

А там такі ж самі доблесні вояки, які так само від скуки шукають, куди прикласти свій розум та мудрість командирську.

Могли б дати хлопцеві молодшого сержанта чи старшого. Але то вже була б не радянська армія.

Тому, зрозуміло, що дали звання  – сержант.

Вийшов сержант Сержант.

Не пройшло й півроку, як Сержант повернувся зі школи з трьома полосками на погонах та став нести службу.

Але хоч і дали йому високе звання, проте якась сільська затурканість залишилась. Не вмів він бути справжнім командиром. За будь-якої причини ніяковів, червонів і замикався. Не сержант, одним словом.

Як і мало бути, одного разу вони зустрілися. Сержант і Шупік.

Сержант, як годилося, відкозиряв Шупіку, доповів йому, що на службі все нормально, і за статутом закінчив словами: «доповідав сержант Сержант!».

На дворі вперше цього року стояла тепла весна. Шупік зняв зимову шинель, і був в гарному настрої, тому не накинувся відразу на молодого сержанта. Він по-батьківські, по-доброму спитав, спеціально коверкаючи слова: