Глава 42. Шум триває

Ніч знову опустилася на Мейплтон.
Але цього разу — без страху, без сирен, без паніки.

Місто дихало. Десь дзвеніли гітарні акорди, хтось бив ложками по відрах, сміючись, діти запускали дрони з кольоровими стрічками, і навіть старі сусіди, які колись сварились за «цей проклятий галас», тепер сиділи на балконах і, схилившись над чашками гарячого чаю, слухали, як гуде небо.

Десь у дворі старий пес почав гавкати на небо, ніби визнаючи його могутність, а потім лягав і розкидав лапи, розчулено спостерігаючи за димними вогниками від дронів. Кіт на даху сусіднього будинку виявився справжнім меломаном: він муркотів у ритм музики, піднімаючи хвіст і крутячись навколо своїх маленьких вух.

Мейплтон уперше за довгі роки звучав живим.

На даху старого театру, серед розкиданих проводів, балонів із фарбою і ще не зібраної апаратури, сиділи шумотворці. Їх п’ятеро.
Вигляд у всіх був, м’яко кажучи, розбитий, але щасливий. Хтось ще дихав важко, хтось обережно витер руки об подерті джинси, а очі всіх світилися неприхованим азартом і задоволенням.

Перед ними – місто, розсипане вогнями, як розбите дзеркало, що відбивало нове світло.

– Знаєш, – сказав Джейден, сьорбнувши з банки енергетика, – я думав, після всього цього ми просто впадемо й помремо від виснаження.
– Ага, – кивнув Мейсон. – І що, не помер?
– Ні. І мені якось… навіть подобається бути живим. Хто б міг подумати.

Софі засміялась, притулившись до нього плечем. Її волосся ще пахло димом, а на руці лишився татуювальний маркер Луни — слова «ЖИВИ ГОЛОСНО».

– Після всього, що ти вчора витворяв, дивно, що ти взагалі ще дихаєш.
– Мене рятує чистий шарм.
– І везіння.
– І твоя камера, – підморгнув він. – Бо без неї про мене ніхто б не дізнався.
– О, повір, дізнались би. Ти кричав гучніше за сирени.

Вона торкнулась його щоки, витерла чорну смугу сажі.
– А тепер ти просто герой.
– Герой — це перебір, – сказав він, але не відвів погляду.
– Ну, тоді легенда, – відповіла вона і тихо поцілувала його.
Джейден завмер, потім посміхнувся:
– Ти впевнена, що камера не знімає?
– Абсолютно.
– Шкода.

Тим часом біля старого прожектора сиділи Етан і Мейсон.
Перед ними лежала розгорнута карта міста, уся в позначках, стрілках, кольорових плямах.
Луна залишила на краях малюнки сердечок, блискавок і підпис «Більше шуму!».

– Ти ж розумієш, що це — не кінець, – сказав Етан, розглядаючи карту. – Кейн не здасться.
– Знаю, – відповів Мейсон, – але нехай тепер йому болить голова. Ми зробили перший удар.
– І найгучніший.

Мейсон відкинувся на спину, дивлячись у зоряне небо.
– Коли я був дитиною, я боявся шуму. Мені здавалося, що він руйнує все навколо.
– І що змінилося?
– Тепер я знаю: іноді саме шум може врятувати. Бо змушує почути одне одного.

Етан усміхнувся.
– Ти стаєш філософом.
– Ні, просто старим, – зітхнув Мейсон. – І все ще не розумію, як Луна живе без сну вже другу добу.

Луна справді не спала. Вона сиділа трохи далі, у колі з пультом, проводами, ноутбуком і якимось божевільним світловим пристроєм. На коліні — шматок картону, на якому вона писала новий план: «Проєкт: НЕБО-2.0».
Навколо неї постійно крутилися світлові лінзи, від яких відбивалися кольорові відблиски на стінах театру, створюючи ефект справжнього космічного шоу навіть на землі.

– Ти знову? – запитав Мейсон, підходячи.
– Я ніколи не «знову». Я ще.
– Ми ще навіть не відійшли від попереднього вибуху.
– А я не хочу відходити. Я хочу, щоб цей звук ніколи не згас.

Вона глянула на нього, блиск її очей був знайомий — той самий, що змушував його або рятувати її, або кричати від люті.

– Послухай, якщо ми зробимо концерт просто в небі…
– Що?
– У небі! – вона підхопилась, заблищала очима. – Дрони, світло, звукові хвилі, навіть повітря стане сценою! Ми створимо шум, який буде видно з орбіти!

Мейсон потер лоба.
– Ти хочеш влаштувати галас, який побачить Міжнародна космічна станція?
– Саме так.
– Луна, ти — катастрофа з обличчям янгола.
– І ти мене любиш, – усміхнулась вона.
– На свою біду.

Вона нахилилася ближче, торкнулася його руки.
– Не біда, Мейс. Ми просто… різні інструменти одного ритму.
– Якщо цей ритм ще раз вибухне, нас поховають разом із апаратурою.
– Принаймні буде гарний фінал, – прошепотіла вона і поцілувала його просто посеред фрази.
Коротко. Але так, що навіть дим у повітрі, здавалося, затремтів.

Нижче, на вулиці, де ще вчора були барикади, тепер працювали волонтери, художники, музиканти.
На стінах з’являлися графіті: «ШУМ — ЦЕ ЖИТТЯ», «МИ Є ХВИЛЯ», «СВІТ СЛУХАЄ».
Діти бігали між залишками дронів, розмальовуючи їх фарбами, немов іграшки.
І навіть поліція не втручалася — просто спостерігала. Деякі поліцейські хитро посміхалися, інші знімали на телефони, не вірячи своїм очам.

Софі спустилася вниз і почала знімати це все на камеру, а Джейден ішов поруч, не перестаючи сипати жартами.

– Як думаєш, якщо я випущу автобіографію «Мистецтво шуму», її хтось купить?
– Якщо додаси розділ «Як вижити після власного концерту» — то так.
– Добре, ти станеш редактором.
– А ти вчитимешся грамоти.