Глава 41. Тріумф чи поразка

Світло нового дня прорізало дим.
Розбитий Мейплтон повільно прокидався, кашляв сажею й пахнув озоном, металом і спаленим пластиком.
Над дахами ще плавали уламки попелу, які сонце перетворювало на золотий пил.

На місці, де ще кілька годин тому вирувала битва, тепер лежала тиша — але не мертва, а жива.
У ній було дихання, серцебиття, і навіть щось схоже на шепіт: «Ми ще тут».
Тиша тепер була не страхом, а простором, у якому народжується новий звук.

Площа ще диміла.
Над зруйнованими конструкціями плавали світлові клуби, які залишили по собі проектори Луни.
Хтось із містян тримав у руках уламки колонок, інші розбирали завали, діти збирали кольорові дроти, мов сувеніри з революції.
Один хлопчик підняв обгорілу плату, приклав її до вуха й сказав мамі:
— Мамо, чуєш? Вона ще співає.
І мати не заперечила. Бо справді — у місті звучала мелодія, навіть серед руїн.

Софі стояла посеред натовпу, у порваному плащі, з камерами на шиї.
Вона знімала все — змучені, щасливі обличчя, обійми, поцілунки, сміх серед попелу.
Очі в неї були червоні від сліз і диму, але в блиску зіниць грала гордість.
Коли вітер розвівав волосся, вона виглядала, мов документаліст з іншої епохи, що зафіксував момент народження нової цивілізації.

– Гей, журналістко, – голос Джейдена прорізав натовп.
Він ішов, кульгаючи, але як завжди — із розбитою бровою і усмішкою, що могла б підняти навіть мертвих.
– Скажи чесно, я виглядав епічно, коли стрибав із броневика?

Софі повільно обернулася, провела поглядом від його бинтів до очей.
– Ти виглядав як комета, яка забула, що в неї немає гальм.

– Але зняла?
– Звісно. І цей кадр уже в топі за кількістю переглядів, – відповіла вона, показавши йому екран.

– Ха! – Джейден розкинув руки, ніби приймав овації. – Я ж казав: «Дайте мені камеру — і я зміню світ».

Софі тихо зітхнула, але посміхнулась.
– Ти змінив. Може, навіть більше, ніж думаєш.

Він глянув навколо — натовп, що ще вчора боявся, тепер стояв упевнено, розгортав плакати з їхнім знаком, із кольоровими слідами фарби.
Хтось приніс стару колонку, під’єднав до акумулятора — і в ефірі народився ритм.
Діти почали притупувати ногами, хтось заплескав, а потім — танець.
Місто дихало музикою знову.

– Чуєш це? – прошепотів Джейден. – Це не наш трек. Це вони самі.
– Саме цього ми хотіли, – відповіла Софі. – Щоб музика пішла далі без нас.

На даху, де ще вчора вирувала блискавиця світла, лежала Луна.
Вона спала півдня — тепер повільно ворухнулась, щулившись від сонця.
Поруч сидів Етан — зморений, але зосереджений, як завжди. Його пальці перевіряли дроти, хоч половина з них давно вже не працювала.

– Я жива? – запитала вона, не відкриваючи очей.
– Ненадовго, якщо знову щось вибухне, – відповів він, але цього разу в його голосі не було сарказму, лише щирий сміх полегшення.
– Значить, концерт пройшов успішно, – прошепотіла вона.

Етан поглянув на неї.
Волосся Луни пахло димом, губи потріскалися, щоки вкриті сажею, але очі… блищали.
– Ти майже спалила пів міста.
– Зате воно вперше за роки зазвучало, – відповіла вона, і її усмішка була водночас шальна й спокійна.

Вона підвелася, оперлася на руку, подивилась униз.
Натовп, кольорові прапори, світло в очах людей, дим над дахами.
– Чуєш? Це не сирени. Це оплески.

Етан мовчав, слухав.
Потім нахилився ближче.
– Якщо колись і був момент, коли я зрозумів, що люблю божевільних, то саме зараз.

Луна глянула на нього — зіщулила очі, наче кішка.
– Обережно. Божевільні зазвичай взаємні.

Їхній поцілунок був коротким, але глибоким, гарячим, із присмаком пилу, крові та свободи.
Десь унизу гримнули оплески, і Луна, відсторонившись, засміялася:
– Навіть наші фанати знають, коли треба підсвітити момент.

Мейсон стояв на уламку колони, наче командир після бурі.
Його сорочка роздерта, рука перев’язана шматком старого прапора.
Навколо — ті, хто вижив: шумотворці, волонтери, навіть кілька поліцейських, які колись ганялися за ними.
Тепер вони просто стояли поруч, мовчки, із сигаретами, що диміли мирно.

– Отже, – почав Мейсон, струшуючи попіл із волосся. – Технічно кажучи, ми програли.

Джейден фиркнув:
– Технічно, я виглядаю як суперзірка.

– Дехто з нас, – продовжив Мейсон, зиркнувши на нього, – зруйнував половину системи міста.
– І створив найкрутіший арт-перформанс в історії! – підняла руку Луна.
– Але, – продовжив він, – інша половина все ще стоїть. І стоїть із нашими кольорами.

Він обвів поглядом натовп — люди, що зупинилися, ловили кожне слово.
– Ми не змогли знищити Кейна. Не вберегли все, що планували.
– Але ми пробудили тих, хто спав, – тихо сказала Софі.
– Саме так, – Мейсон кивнув. – Бо шум не в колонках. Шум — це люди. Їхні голоси, їхні серця. І тепер вони звучать разом із нами.

І в ту мить хтось ударив у барабан.
Оплески. Гул. Свист. Сміх.
Натовп вибухнув хвилею радості.
Хтось кинув у повітря блискітки, які сонце перетворило на сяючий дощ.

Джейден схопив Етана за плечі:
– Ти чув? Ми тепер офіційно революційний бойз-бенд.
– Якщо ти ще раз так скажеш, я відправлю тебе редагувати прес-релізи Кейна, – пробурмотів Етан.
– Це гірше за смерть!
– Саме тому працює, – Мейсон розсміявся, і всі, навіть змучені копи, засміялися разом.