Глава 40. Велика битва

Ранок народився з гуркотом.
Не ніжно, не спокійно — а, як завжди в Лунівейлі, з бумом.
Місто прокидалося від реву двигунів, брязкоту металу, дзижчання дронів. У повітрі висіла тривога — густа, липка, із запахом бензину, озону й грому, який ще не впав.

На центральному майдані миготіли червоні бар’єри, поліція розставляла загородження, а на екранах над вулицями — порожнеча.
Система Кейна мовчала перед штормом.

І цей шторм уже летів.

Шум

Перший звук ударив із підземки — низький, важкий бас, від якого здригнулися шибки.
Потім долучився другий — високий, різкий свист. Іще один, іще…
Усе місто почало вібрувати, мов гігантський барабан.

На дахах спалахнули неонові хвилі. Луна керувала світлом — навушники на голові, пальці бігають по сенсорній панелі, піт тече скронями.
– Три, два, один… розбуди їх!

Небо вибухнуло кольором.
Рожеві й бірюзові хмари розсипалися над дахами; у центрі — гігантський символ: знак шумотворців.

Джейден стояв на даху навпроти, вітер роздував його блискучу куртку.
– А я думав, у мене дивні ідеї, – сміється, зриваючи кришку з балона фарби. – Але це — кайф!

Він спускається пожежною драбиною, проминає рекламний щит, чує, як унизу кричать копи.
– Вітаю в пеклі, хлопці! – кричить він і кидає димову гранату просто під ноги дрону.
Вибух — і він розчиняється в димі, мов привид.

Координація

– Канал три відкрито, – повідомляє Етан із фургона, який трясе від басу. – Луна, тримай частоту 128. Якщо впаде — дрони зіб’ють нам мережу.

– Розумію! – її голос тріщить у навушниках, але звучить так, ніби вона усміхається. – Я їх змушу танцювати!

Етан ковзає пальцем по планшету, перевіряє локації друзів.
Пульс б’є в скронях, у шлунку холодний клубок.
– Мейсон, готовий?

– Завжди, – чутно з іншого боку. Голос низький, рівний, як двигун. – Я веду групу через західний тунель. Якщо побачиш вибух — не лякайся. Це ми.

– Ти завжди так кажеш перед катастрофами, – зітхає Етан.

– Бо катастрофи — моє хобі.

– Ідіот, – бурмоче той, але посміхається.

Фургон трясеться, ніби серце міста б’ється разом із ними.

Атака

Кейн стоїть у командному центрі серед десятків екранів.
Світло синє, холодне, як лезо.
– Вони розкинули мережу по всьому місту, – каже оператор. – Не можемо визначити, звідки йде сигнал.

– Вимкніть усі канали. Відрубайте живлення центрального району.

– Але тоді зникне зв’язок із…

– Відрубайте, я сказав!

Піт стікає по його чолу. Він уперше не впевнений.
Шумотворці діють не за правилами. Вони діють, як джаз — ризиковано, з імпровізацією.

Центр міста

Мейсон виводить свій підрозділ на головну площу.
Стіна диму, червоні проблиски, броньовані постаті.
– Здається, вони не чекали нас тут, – кидає через плече.

– Я взагалі сумніваюся, що вони чекають когось із нас будь-де, – відповідає Софі, тримаючи портативний проектор. – Готова до світлового шоу.

– Тоді вперед.

Вона натискає кнопку — і в повітрі спалахують голограми: люди танцюють, співають, кричать «Свобода!».
Поліція губиться — у кого стріляти, де справжні?

Мейсон користується моментом:
– Джейден, твій вихід!

І той з’являється — на даху броневика, з гітарою через плече.
– Привіт, Мейплтоне! – кричить у мікрофон. – Ви готові до феєрверку?

Б’є по струнах — і колонки вибухають хвилею звуку.
Не музика — чиста енергія, від якої затремтіли навіть фасади.

– О так! – кричить Джейден. – Це вам не радіо Тиша-FM!

Кулі пролітають поруч, одна ріже рукав його куртки.
– Хлопці, я офіційно вважаю це виступом року! – кричить він і стрибає вниз просто в купу диму.

Софі

Поки чоловіки творять безумство, Софі біжить вузькою вулицею.
Вікна розбиті, з даху падає штукатурка.
У дворах ховаються люди — діти, старі, ті, хто просто не встиг утекти.

Над головою гудуть дрони, розпилюючи білий пил.
Вона хапає одну жінку за руку:
– Не дихайте! Це сенсорний газ, він паралізує слух.

– Що?

– Довіртесь! – кидає на них мокру тканину. – Ідіть у підвал!

Вона лишається останньою, коли пролітають дрони.
Знімає з шиї модифікатор — маленький прилад, який створила Луна.
Натискає кнопку — і повітря наповнює низький гул.

Дрони один за одним падають, як металевий дощ.

– Ха! Хай живе хаос! – кричить вона і біжить далі, під ногами дзвенять уламки.

Луна

На даху центральної будівлі вона стоїть із розставленими руками, як диригент.
Небо — її сцена, місто — оркестр.