Глава 38. Перед тим, як вибухне тиша

Ніч упала на Мейплтон, немов чорна ковдра, прошита синіми спалахами сирен.
Вона накрила місто з головою, задушила його у власному диханні.
Дощ лив дрібний, холодний — той, що не миє, а точить нерви, мов наждак. Асфальт блищав, мов ртуть, і в кожному калюжному відбитті було чути: щось готується.

Місто, яке колись гордилося тишею, тепер гуділо, як зламаний динамік.
З дахів капала вода, десь рипіли металеві ролети, і навіть вітер здавався змученим — він не співав, а свистів уривками, ніби задихався.

Кабінет Кейна

Єдине світло — з моніторів.
На стіні висіла мапа міста, вся прошита червоними точками — сенсори, дрони, заглушувачі. На іншому екрані – безліч облич: усміхнений Джейден, зосереджений Мейсон, шалена Луна, спокійна, майже відсторонена Софі.
Кейн сидів нерухомо. Обличчя — напівтінь, очі блищать, як дві крижини. В пальцях — запальничка. Клац… клац… клац...

— Вони хочуть шоу, — тихо каже він, дивлячись на зображення. — Тоді дамо їм сцену.
Голос рівний, холодний, майже лагідний, але в ньому чути — він не погрожує. Він обіцяє.

За його спиною — Харпер Квінн.
Тінь на тлі вікна, силует жінки, яку давно роз’їдає власний страх.
Вона стоїть рівно, руки в рукавичках, пальці стискають шкіру, аж хрустять суглоби.

– Операція «Mute» починається за тридцять хвилин, – каже Кейн. – Вони знову з’являться. Вони не можуть без шуму.

Він обертається, погляд упивається в неї.
– І ти знаєш, де саме.

Харпер вдихає повітря — коротко, нервово.
– Знаю. Але вони вже не ті. Вони вчаться. Вони тепер не просто діти.

– Вони діти, – відрубує він. – А діти завжди хочуть, щоб їх чули.

Він запалює полум’я, дивиться на нього, як на щось святе.
– Сьогодні я зроблю так, щоб їхній крик став останнім.

Харпер опускає очі.
Усередині неї — беззвучний шторм. Вона ще не знає, що зробить, але знає: не зможе дивитися, як він їх знищить.

Театр

Старий англійський театр стояв, мов привид.
Фасад, обліплений плакатами з минулих епох — «Шекспір», «Король Лір», «Декаданс».
Тепер у середині – зовсім інше мистецтво.

Велика зала наповнена хаосом.
Кабелі зміями в’ються під ногами, блимають монітори, пахне пилом, фарбою й страхом.
Колонки стоять рядами, як артилерія.
На сцені — Мейсон, в руках гайковий ключ, на чолі піт. Його рухи впевнені, кожен жест чіткий, технічний.
Луна скаче по балці, як кішка. Її волосся відбиває неонове світло — рожеве, синє, срібне.

– Якщо воно впаде, – каже Етан, з планшетом у руках, – нас не потрібно буде ловити поліції. Ми самі себе поховаємо.

– Зате красиво, – відповідає Луна. – Якщо помирати — то під світло софітів.

– Ти ненормальна.

– Дякую. Комплімент прийнято.

Софі, сидячи на підлозі, перевіряє мікрофони.
– Ви двоє ще довго будете фліртувати над проводкою, яка може вибухнути від одного поганого дотику?

– Це додає гостроти моменту, – підморгує Луна.

Мейсон хмикає.
– Вистачить балачок. У нас п’ятнадцять хвилин.

Етан глибоко вдихає.
– Кейн перекрив три виїзди з центру. Підключив глушилки, увімкнув моніторинг. Ми в пастці.

Тиша.
Навіть Луна перестає рухатися.

Софі підводиться, у її очах блиск — не від страху, від рішучості.
– Тоді це наша остання сцена. І ми її відіграємо.

– Втікаємо? – питає Джейден, і усміхається. – Ні, серйозно, я просто перевіряю, чи хтось скаже «так».

Мейсон стискає кулаки.
– Ми не тікаємо. Ми шумотворці.

Луна зістрибує на підлогу, ловить рівновагу, глибоко вдихає запах пилу й олії.
– Нарешті, трохи справжньої драми.

– Це не драма, це арешт, – шипить Етан.

– Ну от, нарешті сюжетна напруга! – і сміється, як божевільна.

Софі дивиться на неї, усміхається крізь страх.
– Ви двоє колись навчитеся говорити без флірту в найгірший момент?

– Ми тренуємося, – каже Луна. – Щодня.

Джейден заливається сміхом:
– А я думав, вони вже офіційно разом!

Етан червоніє.
– Ми… ні… тобто...

– Досить, – перебиває Мейсон. – У нас десять хвилин. Джейден, ти відволікаєш їх. Луна – запускаєш дим і звук. Софі – знімаєш. Етан і я — координуємо.

– Я народжений бути проблемою, – усміхається Джейден і розкручує в руці фаєр.
Вогонь малює на його обличчі божевільну тінь.

– Якщо що, малюй «свободу» просто по бронежилетах, – кричить Луна.

– Зроблено! – сміється він. – За шум!

– За шум! – повторюють усі.

Буря

Мить тиші.
А потім — грім.

Двері театру вибухають.
Дрони влітають першими — чорні, з ліхтарями, наче очі хижаків. За ними — силуети в чорному спорядженні.
– Поліція! Лежати!