Глава 37. Тиша між серцебиттями

Ніч після гонитви стояла нерухома, немов і сама боялася дихнути.
Світло зруйнованого мосту давно згасло — лише туман клубочився серед руїн, мов подих втомленого велетня.
Вогонь у старій печі потріскував, розганяючи холод, і в кожному тріску було щось живе — нагадування, що світ усе ще не згас остаточно.

Повітря пахло димом, мокрим каменем і металом, що щойно пережив війну.
Луна сиділа біля входу до покинутого складу, куди вони знайшли притулок. Її пальці тремтіли — не від холоду, а від того, що тіло ще пам’ятало шум, рух, страх.
Перед очима все ще миготіли уламки мосту, рев двигунів, світло, що розриває темряву.
Вона видихнула повільно, ніби боялася, що звук дихання приверне нову небезпеку.

І тільки тоді помітила, як поруч тихо сів Етан.
Він зробив це, як завжди, — спокійно, впевнено, беззвучно.
Його обличчя частково освітлювало полум’я — теплі руді відблиски ковзали по вилицях, відбивалися в очах, роблячи їх схожими на шматки бурштину.

— Не можеш заснути? — його голос був глухий, низький, трохи хрипкий.
— Якщо засну, знову побачу, як ми падаємо. — Вона не дивилася на нього. — Міст, гуркіт, порожнеча.

Луна стиснула пальці до болю.
Їй хотілося зникнути, розчинитися в тиші, щоб ніхто не бачив, як всередині щось ламається. Усі думали, що вона — вогонь і сміх, безстрашний хаос у людській формі. Але там, у найглибшому шарі пам’яті, досі жили ті ночі, коли вона кричала — а ніхто не чув.

«Я ж сильна, так? Я маю бути сильною. Бо якщо зламаюсь я — зламається і ритм.»

Її плечі здригнулися. Луна підняла погляд угору, ніби шукала опори в небі, а не в людях.

— Я не хочу знову втрачати, — прошепотіла вона. — Ні тебе. Ні себе.

І це було тихо. Не крик. Не істерика. Тиша, що різала значно болючіше, ніж будь-який звук.

— Але ми вижили.
— Ти кажеш це так спокійно, ніби все було частиною плану.
— Я просто знав, що якщо ти поруч — хаос буде на нашому боці.

Вона повернула до нього обличчя.
Тінь від вогню малювала на її щоках м’які відблиски.
— Ти ж завжди казав, що ненавидиш хаос.
— Так. Поки не зустрів тебе.

Вона всміхнулася — сумно, але щиро.
Тиша між ними густішала. У кожному потріскуванні вогню — невимовне.
Вона дивилась на нього довго, мов на карту, яку намагаєшся прочитати без компаса.
І вперше дозволила собі подумати, що він — не просто стратег. Він — людина, яка щоразу бере на себе весь біль, аби інші змогли сміятися.

— Ти поранений, — сказала вона раптом, майже пошепки.
— Трохи.
— Дай руку.
— Не треба, я…
— Етан. — Її голос став твердішим. — Дай руку.

Він простягнув долоню.
Шкіра гаряча, натягнута, з подряпинами. Вона провела пальцями по його зап’ястю — повільно, обережно. Відчувала, як пульс підскакує під шкірою.
— Ти гориш, — прошепотіла вона.
— Це від тебе.

Вона підняла погляд — і зустріла його очі.
Погляд, який ніби проникав у неї глибше, ніж будь-яке слово.
— Ти завжди такий прямий? — ледве посміхнулась вона.
— Тільки коли впевнений.

Він простягнув руку, торкнувся її щоки. Його дотик був обережним, як у людини, яка не звикла торкатися, — більше думав, ніж діяв.
Її шкіра була прохолодна, і він відчув, як вона тремтить, але не від холоду.

— Ми можемо завтра померти, — сказала вона після довгої паузи.
— Саме тому сьогодні треба жити, — тихо відповів він.

Вона зробила крок ближче. Його подих торкнувся її губ.
Вогонь у печі тріснув, і цей звук став останнім знаком.

Вони не кидались одне на одного. Це було повільно, немов притягнення двох тіл у гравітаційному полі, що не може зупинитись.
Її пальці піднялися до його шиї, ковзнули вгору — до волосся.
Його рука злегка обхопила її талію. Її серце билося так голосно, що вона боялася, що він почує.

— Ти боїшся? — прошепотів він, коли їхні лоби торкнулися.
— Завжди.
— І все одно йдеш уперед.
— Бо за спиною — ти.

Їхній перший поцілунок був не поривом — полегшенням.
Теплим, глибоким, тихим, але справжнім.
Світ перестав рухатись. Вогонь, шум, біль — усе розтануло, наче хтось натиснув на паузу.
Він обережно провів великим пальцем по її губах, і вона відповіла — вже не вагаючись.

Коли вона нахилилась ближче, волосся ковзнуло по його щоках, і цей дотик, м’який, ледь відчутний, чомусь здавався сильнішим за будь-який крик.
Вона тремтіла — не від страху, від того, що жила.
Він обійняв її — і вперше за довгий час не думав ні про плани, ні про втрати, ні про Кейна.
Лише про неї.

Вони залишались так, поки вогонь не згас наполовину, і тиша не перетворилась на колискову.
Її голова лягла йому на плече.
Його долоня відшукала її пальці й просто тримала. Без слів, без пояснень.

Десь за стіною вітер грав на уламках металу, ніби хтось настроював гітару перед виступом.
Усе було спокійно. Неприродно спокійно для цього світу.
І саме тому — прекрасно.

— Якщо ми виберемось, — прошепотіла вона, — пообіцяй, що більше ніколи не зникнеш, не ховатимешся за планами.
— А ти пообіцяй, що більше не рятуватимеш усіх ціною себе.
— Не можу. Це моя природа.
— Тоді ми приречені, — усміхнувся він.
— Або врятовані, — відповіла вона і поцілувала його знову.