Глава 36. «Погоня №2»

Тунель гудів, мов серце велетня. Металеві стіни тремтіли від гулу моторів, і звук переслідування відлунював сотнями відбиттів. У старій бронемашині все дрижало — підлога, сидіння, навіть повітря, наче сама атмосфера не витримувала цього скаженого ритму.

Пил злітав у повітря, змішуючись із запахом пального, мастила і гару. Фари різали темряву вузькими клинами світла.
Десь позаду лунало ревіння двигунів — глухе, хижакове, безжальне.
Кейнові машини насідали.

Мейсон гарчав, тиснучи на педаль до межі.
— Тримайтесь! Якщо хтось хоче зізнатися в гріхах — зараз саме час!

Джейден, з перев’язаним боком, обіперся плечем об двері, притискаючи до себе зброю:
— Мій головний гріх — довірив кермо тобі!
— Заткнись і тримай гальма, — гаркнув Мейсон.
— Ти серйозно? Ми ж тікаємо!
— Саме тому.

— Ви двоє, менше драми, більше виживання! — крикнула Луна, стискаючи в руках генератор шуму. Її пальці, в мазуті й крові, тремтіли, але рухи були точні, майже елегантні. — Ще хвилину, і я зіб’ю їм сенсори!

— Якщо вони нас не зіб’ють першими, — буркнула Софі, стискаючи поруч із собою аптечку. — Бо ця банка металу тримається на чесному слові й твоїй йозі, Луна.

— А ти молись, щоб мій баланс не підвів, — кинула та, не відводячи погляду від екрану.

Етан схилився над планшетом, який тримтів у його руках. На ньому пульсували червоні контури переслідувачів.
— Якщо ми вирвемося з тунелю, вони викличуть дрони. Нам треба діяти зараз.

— Тоді зроби диво, стратег, — кинув Мейсон. — Бо наступний поворот веде просто в бетонну стіну.

Етан зиркнув на Луну.
Їхні очі зустрілись — короткий погляд, але достатній, щоб між ними проскочила іскра.
— Готова на божевілля?
— Я ж твій хаос у плоті.

Він ледь усміхнувся.
— Добре. На рахунок три — вибий задній шлюз.
— І що потім?
— Потім летимо.

Він увімкнув підсилення двигуна. Машину хитнуло. Метал заскреготів, а десь ззаду пролунало виття сирен.
Луна натиснула комбінацію на панелі — задні двері з гуркотом відлетіли, і крізь отвір вдарив світанковий вітер. Він був холодний, солоний, із присмаком свободи та страху. За спиною ревіли мотори “Genesis”, блимаючи прожекторами, як очі демонів.

— Раз… два… три!

Етан натиснув кнопку турборежиму — і старий броневоз рвонув уперед, мов звір, що зірвався з ланцюга.
Потік повітря вдарив у груди, вуха залоскотало свистом.
Позаду — вибух. Луна кинула гранату-обманку, і тунель наповнився феєрверком іскор.

— Гарна феєрія! — крикнув Джейден, кашляючи. — Але в наступний раз — без диму в салоні!
— Мені треба бачити, як вони горять! — відгукнулася Луна крізь рев двигуна.
— Ти страшна жінка!
— Тому ти мене й любиш!

Позаду один із транспортерів врізався у стіну — гул удару розлетівся по тунелю, наче грім. Два залишилось. І вони вже виходили на пряму.

Етан глянув на Мейсона:
— Попереду розвилка. Ліворуч — стара промзона, праворуч — міст через каньйон.
— Ліворуч — лабіринт. Ми там загубимось.
— А праворуч — смерть, — спокійно відповів Етан.

Софі пирхнула.
— Класика. І що вибираємо?
— Праворуч, — сказали Луна й Етан одночасно.

Мейсон вилаявся, але повернув кермо.
Машина вискочила з тунелю на міст. Сонце ще не піднялося, небо — сіре, мов холодна сталь. Повітря хлистало по обличчю, вітер бив у лобове скло.

Ззаду дрони піднімалися в небо, наче рій ос. Їхні пропелери створювали низький, тваринний гул.
— Вони запускають теплові ракети! — крикнув Джейден.
— Знаю! — Етан швидко вводив код. — Відпускай димову завісу!

Софі натиснула кнопку — з заднього відсіку вирвалась чорна хмара, густа, як смола.
Ракета влетіла в неї — і вибухнула у світлі, схожому на друге сонце.
Хвиля жару пройшла по їхніх обличчях.

— Красиво, — прошепотала Луна.
— Живи після цього — і будемо дивитись ще, — відказав Етан.

Вони промчали половину мосту, коли позаду пролунав звук — тріщання бетону.
— Міст сиплеться! — закричав Джейден.
— Та невже?! — Мейсон тиснув газ, але попереду — пролом.

Етан різко кинув:
— Розгін на три!
Мейсон зрозумів одразу.
— Ви з глузду з’їхали!
— Тільки трохи, — Етан усміхнувся. — Луна, тримайся!

— Якщо ми виживемо, — прокричала вона, — я зламаю тобі ніс за цю ідею!
— У тебе вже є пріоритети — це добре!

Вони одночасно закричали — від страху, адреналіну і дикого кайфу. Машина підстрибнула — і полетіла.

На мить час зупинився.
Усе застигло — уламки пилу, сльози на щоках Софі, сміх Луни, розширені зіниці Етана.
Мить — і вони всі зависли у невагомості.

Софі вчепилася в Джейдена, він стискав кермо, Луна сміялася, а Етан спостерігав, як відображення неба грає на її волоссі, що розвівалося у повітрі.

Машина гепнулась на інший край мосту, підстрибнула, перевернулася на бік і ковзнула по асфальту, вириваючи іскри.
Метал рвався, гума шкварчала, хтось кричав, хтось молився. Потім — тиша.

Лише звук серцебиття — один, спільний для всіх.