Глава 35. «Нова зрада»

Пил із ранкового світанку ще не встиг осісти, коли команда рушила в бік старого промислового району.
Сонце сходило важко, ніби крізь кіптяву — мовби саме не хотіло дивитись на те, що має статися.
Вітер ніс запах паленої гуми, мазуту й старих обіцянок, що давно зітліли разом із цим містом.
Вулиці нагадували шрами: потріскані, глибокі, затягнуті тінню.
Кожен рухався мовчки — кожен зі своїм болем і своїм привидом страху.

Харпер ішла попереду, впевнена, різка, мов компас, який ніколи не вагається.
Її рухи були механічно точні — крок у крок, без найменшого коливання.
Здавалося, навіть повітря навколо неї згиналося за якоюсь невидимою формулою.
Очі — крижані, рівні, без життя.
І все ж Луна відчувала дивний холод, що повз по спині кожного разу, коли дивилася їй у спину.
Ніби там, у глибині, не билося серце.

– Ми близько, – сказала Харпер, не озираючись. Її голос був, як тонкий метал, натягнутий до межі. – Конвой “Genesis” має пройти крізь тунель за шість хвилин. Якщо вдаримо зараз — знищимо весь ланцюг постачання.

Етан перевірив планшет, пальці бігали по екрані, ловлячи сигнали супутників.
– Ти впевнена, що це не фальшивий маршрут?
– Перевіряла тричі. Я ж не новачок, – сухо кинула Харпер.

Її голос був надто спокійний. Занадто правильний.
Так говорить не той, хто ризикує, а той, хто вже знає результат.

Мейсон не слухав — він уже готував детонатор, зосереджено, як скульптор.
Його руки, покриті пороховими подряпинами, рухались швидко, майже ніжно.
– Заряд стабільний. П’ять хвилин — і вони підуть у небуття, – буркнув він.

Софі тим часом допомагала Джейдену залізти у стару вантажівку. Метал стогнав, коли він знову зробив невдалий рух пошкодженою ногою.
– Я все ще привабливий, правда? – буркнув він, морщачись від болю.
– Тільки коли мовчиш, – кинула Софі, затягуючи ремені безпеки.
– О, жорстоко. Люблю це в тобі.

Вона не відповіла, але куточок її рота тремтів.

Луна тим часом підійшла до Етана. Її обличчя було стягнуте напругою, очі блищали, як лід перед розломом.
– Щось не так, – прошепотіла вона.
– Ти теж це відчуваєш? – тихо відповів Етан.
– Вона… не дихає правильно.
– Що?
– Люди, коли хвилюються, дихають інакше. В грудях. А вона — рівно. Як машина.

Етан ковзнув поглядом на Харпер. Та саме з’єднувала кабель вибухівки з пультом.
Її рухи справді були бездоганні.
Але не живі.

– Мейсон, почекай, – Етан підняв руку.
– Що ще? – різко. – Ми не можемо втрачати час!
– Мені треба перевірити сигнал, – спокійно відповів Етан.

Він нахилився ближче до Луни, щоб не чув інший.
– Сканер показує активний передавач у її рюкзаку. Але він замаскований під акумулятор.
– Ти жартуєш.
– На жаль, ні.

Луна відчула, як серце вдарило сильніше.
– Якщо це правда, у нас п’ять хвилин до засідки.

Мейсон вставив детонатор у заряд.
– П’ять хвилин, хлопці. Якщо у вас є сумніви — тримайте їх при собі.

Луна вже рушила до Харпер.
– Дай мені глянути твій рюкзак.
– Навіщо? – обернулась та, не змінюючи тону.
– Перевірю заряд. Хочу впевнитися, що все стабільно.

Харпер зробила паузу, надто довгу, щоб бути випадковою.
– Не треба. Все під контролем.

– Дай. Рюкзак, – голос Луни став різкішим.
– Ти мені не довіряєш?
– Зараз я нікому не довіряю.

Повисла тиша.
Вітер ковзав між іржавими трубами, гул лунав у голові.
Харпер повільно усміхнулася. Тонка, штучна усмішка — як тріщина на холодному склі.

– Дарма, – сказала вона. – Ви всі такі передбачувані.

Клацання. Ледь чутне.
Мить — і світ обірвався.

Писк — короткий, як укус змії.
І в ту ж секунду по всій зоні загуркотіли сирени.
Червоне світло рвонуло в небо.

– ЛЯГАЙТЕ! – закричав Етан.

Перший вибух розірвав бетонну стіну ліворуч. Полум’я ковтнуло повітря, хвиля жару підкинула пил у небо.
Мейсона відкинуло назад, його плечем вдарило об контейнер.
Софі кинулася до Джейдена, тягнучи його під уламки.
Харпер стояла в центрі пилу, розплющивши очі — нерухома, мов привид, який більше не приховує себе.

– Вона здала нас! – закричала Луна.
– Бачу! – Етан уже рвав кришку з пульта, намагаючись заглушити сигнал передавача.

Мейсон піднявся, обличчя чорне від кіптяви.
– Клята сучка…

Харпер дивилася на них крізь дим. Її голос лунав дивно спокійно, майже ласкаво:
– Кейн мав рацію. Ви слабкі. Ви думаєте серцем.

– А ти думаєш як машина, – крикнула Луна, витягуючи пістолет. – Але навіть машини ламаються!

Харпер підняла руку.
– Не стріляй, – сказала вона спокійно. – Куля тебе не врятує.

– Зате принесе задоволення, – прошепотіла Луна й натиснула курок.

Куля пройшла крізь туман диму, але Харпер уже зникла.
Її силует розчинився в спалаху — голографічний проєкційний образ.

– Чорт… – Етан стиснув планшет. – Вона не тут. Це був дублікат.

– Вона нас вела! – Мейсон ударив кулаком по бетоні. – Вела, поки ми сліпо йшли за нею!