Глава 34. «Мейсон і Етан»

Ранок після втечі був холодним і різким, як розбите дзеркало.
Небо над розваленим мостом тьмяніло свинцевим кольором, а внизу, серед уламків бетону, група сиділа біля старого вогнища, розігріваючи металеві банки з кавою.
Сіра пара піднімалася догори, змішуючись із димом попелу, запахом мастила й гіркотою страху, який ще не встиг вивітритись із крові.

Джейден дрімав, поклавши голову на руку, Софі обережно перемотувала йому зап’ястя чистими бинтами, Луна щось записувала у свій старий зошит, покусуючи олівець, а Етан стояв осторонь — нерухомий, мов статуя, що дивиться не на світ, а крізь нього.
У його тіні Мейсон відчував себе живим вибухом, готовим рвонути будь-якої секунди.

– Ти розумієш, що ми могли втратити всіх? – заговорив він нарешті. Його голос був глухий, надтріснутий, як стара труба.
– Якби я не кинув гранату, Кейн би її вбив.

Етан навіть не обернувся.
– Якби ти не кинув гранату, ми могли б забрати дані з термінала. Вони були важливіші за одну перемогу.
– Дані?! – Мейсон гірко розсміявся. – Ми говоримо про людей, не про твої чортові алгоритми, професоре!

Етан повільно повернувся. Його рухи були розмірені, спокійні — але очі палахкотіли холодним вогнем.
– Людей не врятує героїзм, Мейсоне. Їх рятує розум. Стратегія.
– Стратегія?! – Мейсон зробив крок уперед. – Ага, твоя стратегія — стояти осторонь, рахувати варіанти, поки друзі стікають кров’ю!

Луна підняла голову від блокнота.
– Гей, ви обоє…
– Не втручайся, – гаркнув Мейсон. – Я маю сказати це. Нарешті.

Етан повільно зняв рукавички, наче готуючись до двобою.
– Гаразд. Кажи.

Мейсон важко вдихнув, обличчя напружилось.
– Ти не відчуваєш нічого. Ні страху, ні болю, ні навіть радості. Ми всі для тебе – змінні у рівнянні. Холодна логіка замість серця.
– А ти бачиш лише полум’я, – відповів Етан спокійно, але очі потемнішали. – І кидаєшся в нього, навіть не знаючи, кого воно спалить.

– Краще згоріти, ніж стояти у тіні! – рикнув Мейсон.
– І поховати всіх із собою? – кинув Етан.

Повітря між ними заіскрило, як провід перед коротким замиканням.
Джейден, не відриваючись від свого бинта, хрипко проказав:
– Хлопці, якщо будете битися, попередьте. Я принаймні камеру ввімкну. Нам треба матеріал для майбутнього фільму.

Жоден не засміявся.
Мейсон і Етан стояли на відстані двох кроків — два світи, дві стихії, два способи виживати.

– Вона для нас не просто частина плану, – сказав Мейсон тихо, але в голосі дзвеніла сталь. – Це Софі. Вона жива. І я не дозволю трактувати її як цифру.
– Я розумію, – відповів Етан, і вперше в його голосі тремтів емоційний надрив. – Саме тому я все прораховую. Бо хочу, щоб ви жили. Якщо ми будемо кидатись наосліп – ми всі загинемо. І вона теж.

– А якщо стояти на місці, чекаючи “ідеального моменту” — загинемо ще швидше! – крикнув Мейсон і вдарив кулаком по металевій балці. Глухий удар прокотився мостом, розлетівшись луною.

Мейсон схопився за перекладину, ніби намагаючись втримати рівновагу не тільки тілом, а й розумом.
У горлі пекло, у грудях стискало, і на мить йому стало страшно — не за план, не за місто, а за всіх, хто поруч.

«Якщо я зламаюсь — вони впадуть зі мною.»

Він опустив погляд, намагаючись дихати рівно.
Але замість повітря в голову лізли образи: Джейден у крові, Софі за склом, Луна зі зламаним сміхом, Етан — холодний, мов сталь.

Мейсон відчув, як в очах пече. Не від злості — від безсилля, яке він не мав права показати.

«Я маю тримати це все. Я ж лідер. Я повинен. Я…»

Луна не витримала — підскочила, різко стала між ними.
– Досить! – її голос зірвався. – Ми вже втратили достатньо!

Обидва мовчки застигли.
Луна обвела їх поглядом — різким, чистим, до болю чесним.
– Ви обоє маєте рацію. І обоє помиляєтесь.

Вона підійшла ближче до Етана.
– Без тебе ми б давно були мертвими. Твоя холодна голова — це те, що тримає нас у грі.
Потім глянула на Мейсона.
– Але без тебе ми б давно здалися. Бо саме твоє серце змушує нас іти вперед, коли все безнадійно.

Вона підняла погляд до неба.
– Ми – шум. І якщо одна нота фальшива, вся мелодія розсипається.

Софі нарешті підняла голову від бинтів.
– Вона має рацію. Ми не можемо зараз ламатися. Не після всього.
– Легко казати, коли тебе тільки-но витягли з пекла, – буркнув Мейсон, але вже без злості.

Етан повільно видихнув.
– Мейсон…
– Що?
– Я не байдужий. Я просто боюся не втратити план — боюся втратити вас.

Ці слова вдарили сильніше, ніж будь-який аргумент.
Мейсон розгублено зиркнув на нього, потім хрипко засміявся.
– Ну, дивись… навіть наш кремінь має іскру.
– І навіть твоя іскра іноді підпалює зайве, – відповів Етан і ледь усміхнувся.

Мейсон знову підійшов ближче — цього разу не з агресією, а з братським викликом, і легко штовхнув Етана в плече.
– І більше так не дивися на мене, ніби я твоя помилка в рівнянні.
– Добре, – кивнув Етан. – Дивитимусь як на ризиковий актив із високим потенціалом.
– Ідіот.
– Знав, що це скажеш.

Вони обидва розсміялися. Напруга розчинилася в диму й запаху кави.
Софі перевела подих:
– Нарешті. А я вже готувалася обох зашивати.
– Я б зняв цей момент, – буркнув Джейден, – але телефон сів після вибуху.
– Може, це й на краще, – кинула Луна. – Ми хоч один раз переживемо драму без трансляції.