Глава 33. «Софі зникає»

Коли вибух розірвав ніч, усе навколо розтануло в шумі.
Пил, дим, блискучі іскри, рев металу. Хвиля світла прокотилася по ангару, збивши їх із ніг.
Етан закрив обличчя рукою, шукаючи очима Луну, Мейсона, Джейдена – усіх, хто міг рухатися.

– Софі! – крикнув він.
Ніхто не відповів.

Луна підхопилася, хрипко кашляючи. Її волосся було в пилюці, губи посіріли від кіптяви, але в очах горів вогонь.
– Вона була біля дверей!
– Її нема! – Мейсон розвернувся, оглядаючи хаос. Дим різав очі, а серед уламків видно було лише блискучі сліди взуття, що тягнулися до заднього виходу.

Луна схопила уламок металу, ніби меч.
– Вони взяли її.

Джейден, який ледь тримався на ногах, спробував підвестися, але ноги не слухались. Він сперся об стіну, залишаючи на ній кривавий відбиток руки.
– Ні, я піду за нею… я ж…
– Ти ледве стоїш, – зупинив його Етан, але той тільки стиснув кулаки.
– Я не відлежувався, щоб тепер сидіти, коли її тягнуть невідомо куди.

Мейсон глянув на нього коротко, очі звузилися.
– Тоді слухай. Ми знайдемо її. Але без дурниць.

Його голос був хрипкий, але твердий, мов залізо. І вперше всі троє — навіть Етан — підкорилися йому без заперечень.

Софі прокинулася в темряві.
Світло лампи било прямо в очі, залишаючи ореоли на сітківці. Голова гуділа, зап’ястки стягнуті пластиковими кайданами, металевий стіл під нею холодний, як лід.
Повітря пахло стерилізатором і потом.
За прозорим склом стояли двоє у броні — один із них натискав щось на панелі.

– Ви мене хочете катувати? – її голос звучав хрипко, але впевнено.
– Ми просто хочемо знати, де інші, – пролунала відповідь із динаміка. Холодна, розтягнута інтонація Кейна.
– І навіть якщо скажу, що не знаю, ви мені не повірите, правда?
– Ми знайдемо їх. А ти можеш або допомогти нам… або залишитися спогадом.

Софі опустила голову, приховуючи посмішку.
– Ти мене недооцінив, Кейн. Я чудово вмію залишати спогади, які болять.

Він замовк. Потім, після короткої паузи, глянув на охоронця.
– Годину. Якщо не заговорить — виведи її в сектор “С”.

Двері за ним зашипіли, і Кейн зник.
Залишився один охоронець — високий, молодий, із тремтячими руками. Його шолом був трохи відкритий, видно було очі, у яких блищало щось людське.

– Ти боїшся? – тихо спитала Софі.
– Я виконую наказ.
– Тоді виконай ще один — дай мені води.

Він вагався.
– Якщо я зніму кайдани, мене розстріляють.
– Якщо не знімеш — я помру. І Кейн тебе все одно покарає за смерть “свідка”.

Його пальці здригнулися. Мить – і кайдани клацнули.
Вона потерла зап’ястки, глибоко вдихнула.

– Ти хороший.
– Я просто не можу дивитися, як людей тримають, як тварин.
– Люди завжди знайдуть спосіб вкусити, навіть коли зв’язані, – прошепотіла вона, роблячи крок ближче.

Він здригнувся, коли її пальці торкнулися його шиї.
– Дай мені ще ковток води… будь ласка.
Він простягнув флягу, і цього вистачило.
Різкий рух — пляшка вдарила його по скроні.
Він упав.

Софі не втратила жодної секунди — зняла його картку доступу, шолом, натягнула плащ і вийшла в коридор.
Пульс гупав у вухах, а ноги тремтіли від адреналіну, але її кроки залишалися рівними.

Тим часом Луна, Мейсон, Джейден і Етан вже відстежували сигнал.
– Ось, – Етан показав на екрані. – Схоже, її тримають у бункері сектору “С”, під корпусом “Genesis”.
– Це ж саме серце їхньої бази! – вигукнув Мейсон. – Туди навіть тарган не пролізе!
– А ми проліземо, – сказала Луна.
– Як? – зітхнув Джейден. – Ми з металевими ношами, без транспорту, без зброї…
– У нас є шум, – відказала вона. – Ми відвернемо їхній центр безпеки, створимо резонанс, який сплутає сенсори.

Етан вже набирав команди на планшеті.
– Якщо ми активуємо старий радіоміст у підземці, вони подумають, що ми в іншому секторі.
– Добре, – сказав Мейсон. – Але поки вони думають, ми вже будемо в серці їхнього лігва.

Він глянув на Джейдена:
– Ти можеш іти?
– Якщо не треба бігти — можу навіть танцювати.

Луна кинула йому погляд — напівзлісний, напівніжний.
– Якщо ти помреш, я тебе вб’ю, ясно?
– Чудова мотивація, – засміявся він, і навіть Луна не втримала усмішку.

– Гаразд, – сказав Мейсон. – Луна, ведеш групу. Етан — техніка на тобі. Джейден, ти прикриття. І якщо я побачу ще хоч одну твою дурну витівку — приб’ю сам.
– О, приємно, коли тобі погрожують з любов’ю, – буркнув той.

Софі тим часом просувалася коридорами “Genesis”.
Її серце билося, як божевільне, але вона йшла рівно, крок за кроком, дивлячись прямо перед собою, як будь-який солдат.
Попереду — двоє охоронців, біля шлюзу.

– Доктор Кейн чекає вас у залі “Альфа”, – сказала вона, намагаючись імітувати холодний тон.
Один з них кивнув.
– Пропуск.
Вона подала картку, яку відібрала в охоронця. Сканер пискнув — зелений сигнал.

“Так, детко…” – промайнула думка.
Вона пройшла далі, повертаючи в технічний коридор. Тут пахло мастилом і гаром, стіни вкривали кабелі, що гуділи.

Кожен звук здавався гучнішим за крик.
Десь угорі шелестіло повітря, немов хтось спостерігав.