Глава 32. «Джейден у біді»

Сонце вставало важко, ніби теж обпеклося під час вибуху.
Сіро-червоне світло пробивалося крізь розбиті вікна закинутої станції, де вони ховалися. Повітря було густе від запаху металу, мазуту й диму, а десь у глибині постукував старий генератор — мов серце, яке не могло вирішити, бити далі чи зупинитися.

Залізні балки над головою ледь трималися, і при кожному подиху вітру десь сипався пил. На стінах блищали іржаві плями, у кутку блимало аварійне світло — останній вартовий цивілізації, що догоряв.

Джейден лежав на металевому столі, накритий старою термоковдрою. Його тіло — карта з синців і опіків. Шкіра потріскана, під очима — темні півмісяці, губи сухі, потріскані.
Але коли Софі нахилялася перевірити дихання, він зітхав, наче старий актор, який вирішив зіграти ще одну сцену, хай навіть останню.

– Ну що, лікарко, я виглядаю, як герой чи як привид? – прошепотів він, посміхаючись куточком рота.
– Як пацієнт із найгіршою поведінкою, – відказала Софі, тримаючи його руку. – Замовкни і не рухайся.
– Я рухаюсь лише серцем… – він спробував підморгнути, але вийшло щось між судомою й посмішкою.

– Серцем ти мене доведеш до інфаркту, – пробурмотіла вона, намагаючись стримати посмішку. Її пальці трохи тремтіли, коли вона змащувала опіки маззю. Запах ліків змішувався із запахом крові.

Луна тим часом розбирала старий ящик із медикаментами, які знайшли в підвалі.
– Перекис водню 2077-го року, бинт із пилом, який, мабуть, пережив кінець світу… чудово. Ми готові до хірургії майбутнього, – буркнула вона, розкидаючи пляшечки.
Етан нахилився над нею, перевіряючи в планшеті старі схеми вентиляції.
– Нам треба звідси валити. Якщо “Genesis” уже перехопив сигнал, вони знають наші координати.
– Ага, – відповіла вона, не піднімаючи очей. – І залишити його тут?
– Ми не залишимо. Але якщо нас усіх накриють, ніхто не виживе.

Мейсон стояв біля дверей, курив і нервово крутив у пальцях запальничку. Полум’я раз у раз спалахувало і гасло, відбиваючись у його очах.
– Ми не можемо рухати його зараз. Його тіло — суцільна тріщина.
– А сидіти тут і чекати, поки поліція прийде нас арештовувати — не краще, – кинув Етан.
– Ти маєш план, генію?
– Так. Але тобі не сподобається.
– Мені давно нічого не подобається, – зітхнув Мейсон і глянув на Джейдена, в очах якого жеврів ледь помітний вогник упертості.

Луна підійшла до Джейдена, обережно приклала руку до його лоба.
– Температура піднімається. Він марить.
– Нічого страшного, – пробурмотів він, не відкриваючи очей. – Просто… репетирую монолог на той випадок, якщо помру.
– Замовкни, – сказала Софі, але її голос зламався. У куточку ока блиснула волога, та вона швидко витерла її рукавом.

Луна глибоко вдихнула, ніби збиралася з силами перед битвою.
– Етан, знайди, що можна зробити з цього мотлоху. Ми зробимо ноші, підключимо стабілізатор і вивеземо його на північ. Там старі катакомби, я бачила на мапі.
– Ти хоч розумієш, що тягти людину через завалене метро – це самогубство?
– Ми вже пережили одне самогубство, – відповіла вона. – Другого не буде.

Мейсон підняв погляд, очі блиснули.
– Гаразд. Я піду вперед, розвідую шлях. Якщо там є дрони — знайду спосіб відволікти.
– Один не підеш, – сказала Луна. – Ми тримаємось разом.
– Я не прошу дозволу, – кинув він і вийшов у коридор, залишивши за собою шлейф диму й упертості.

– Ти бачила? – сказала Софі, нервово бинтуючи Джейденові руку. – Він знову геройствує.
– Героїзм зараз — це розкіш, – пробурмотіла Луна. – Але іноді без нього не вижити.

Через пів години вони вже готували імпровізовані ноші.
Етан прикріплював металеві труби до дверей, які зняли з підсобки, а Луна тримала ліхтар, намагаючись не думати про час.
– Ти певен, що це витримає?
– Якщо ні, – відповів він, – принаймні впаде красиво.
– У тебе все або красиво, або смертельно.
– Це ж наше кредо, хіба ні?

Софі підготувала шприц.
– У мене тільки стара анестезія. Може, допоможе хоч на годину.
– Колоти, – сказала Луна.
– Ей, – Джейден підняв слабко руку. – А може, без цього? Я люблю біль. Він мене дисциплінує.
– Замовкни, – сказала Софі, і встромила голку. – Дисциплінуй себе подумки.

Софі подивилася на Луну й відчула, як щось боляче стиснулося всередині.
Усі бачили її лише гучною — та ніхто не чув, як вона мовчить.
“Іноді ми сміємося, щоб не впасти,” — подумала Софі, і ця думка залишилась між ними, як нерозказана правда.

Луна відвернулася, але не від того, що бридилася крові — від себе.
Все всередині стискалося в тугий металевий обруч.

«Це я штовхнула всіх у цей хаос. Як завжди. Я ж думала, що рятую… а тільки добила».

Вона стиснула пальці до болю, щоби руки не тремтіли.

«Якби я тоді промовчала. Якби не підбурювала. Якби не лізла попереду — він зараз не лежав би між життям і смертю».

Її хотілося кричати, вити, ламати бетон, рвати стіни — але замість цього вона лише усміхнулася кутиком губ, бо так було звичніше.

Сміх — це щит. Провина — це тиша. А тиші вона боялася більше за кров.

Вона ковтнула повітря, ніби воно раптово стало важчим.

«Я не дам їм загинути через мене. Більше не дам».
– Ти така зла, коли хвилюєшся.
– А ти – нестерпний, коли майже вмираєш.
– Отже, я в своїй стихії.