Глава 31. Розбиті серця

Фабрика мовчала.
Тиша після вибуху була нестерпна.
Навіть вітер здавався винним.

Серед уламків лежав Джейден, загорнутий у брудну ковдру, яку Луна витягла з розбитого фургона.
Він дихав уривчасто, але дихав.
Кожен його подих звучав, наче іржавий мотор, що намагається завестися після удару.

Етан сидів поруч, тиснув йому на груди, перевіряючи дихання.
Мейсон бігав навколо, намагаючись знайти аптечку, хоч якусь воду, хоч щось.
Софі стояла осторонь — руки тремтіли, обличчя бліде, очі порожні.

– Тримайся, друже, – бурмотів Етан, стискаючи його зап’ястя. – Ти ж обіцяв ще купу дурниць наробити.
Джейден сіпнувся, кашлянув, виплюнув попіл і, ледве відкривши очі, прошепотів:
– Я вже зробив. І… здається, перевершив себе.

– Ідіот, – прошепотіла Софі, опускаючись поруч і беручи його за руку. – Ідіот… як ти міг?..
– Дуже просто, – прохрипів він. – Треба було… натиснути паузу.
– Ти натиснув не паузу, а кнопку “самознищення”! – вибухнула вона.
– Ну, принаймні вийшло ефектно, – усміхнувся він куточком рота, і навіть зараз у цьому болі було щось безсоромно чарівне.

Луна відвернулась, щоби він не бачив, як у неї тремтять губи.
Її пальці стиснули уламок металу — шкіра порізалась, але вона не помітила.
– Це моя провина, – сказала вона тихо. – Як завжди. Я штовхнула всіх у це пекло.
Етан зиркнув на неї.
– Не починай.
– Ні, я серйозно. Моя ідея. Мій звук. Мій вибух.
– А ще твоє серце, яке ми всі слухаємо, – різко кинув він. – І завдяки якому ми досі живі.

Вона не відповіла. Тільки дивилася на Джейдена, який стогнав, коли Софі промивала його рани.
Запах крові й гару стояв густо, як туман.

– Нам треба знайти допомогу, – сказав Мейсон. – Якщо його не перев’язати нормально, він не дотягне до ранку.
– І як ти собі це уявляєш? – гаркнув Етан. – У місті на нас полюють!

Етан замовк різко, ніби сам злякавшись власного голосу.
На мить він відвернувся від інших — щоб приховати те, що прорвалося в очах.

«Я не можу знову втратити. Не вдруге. Не їх.»

Йому здалося, що руки тремтять — і він сховав пальці в кишені, стискаючи кулаки так, що заніміли кісточки.
Минуле впало образами: холод операційної, пульс на моніторі, пряма лінія… і тиша, яку неможливо заглушити жодним шумом.

«Я мав урятувати. Я тоді не встиг. Тепер — встигну. Будь-якою ціною.»

Він ковтнув повітря, примусив себе підняти голову.
Коли озвався знову — голос був рівним, але тримався на тонкій нитці самоконтролю.

– То що, сидіти й чекати, поки він згасне?
– Заспокойся, – Луна підняла погляд, у якому знову з’явилася сила. – Ми не дамо йому померти. Ми витягнемо його, навіть якщо доведеться пробитися крізь весь “Genesis”.

– Слухай, святе сяйво, – втомлено сказав Мейсон. – Ми ледве стоїмо на ногах. У нас нуль медикаментів, дрони шукають нас, і цей герой горить із середини.
– Замовкни, – рикнула Софі. – Не називай його “цей герой”!
– А як? Він реально герой, але ще мить – і він труп!

– Хлопці! – крикнув Етан, підводячись. – Нам треба діяти, а не гризтись.
– Діяти? Ти мав закрити контур живлення, коли я казав! – різко відповів Мейсон. – Якби ти не грався зі своїм кодом, нічого б не рвонуло!
– Якби ти не вимкнув охолодження, я б устиг!
– Та ви двоє просто генії катастроф! – Луна вдарила кулаком по стіні, що ще диміла. – Джейден лежить між життям і смертю, а ви міряєтесь, хто з вас кращий технічний бог!

Мейсон замовк, Етан відвернувся.
Софі встала, в очах сльози.
– Якщо він помре, я ніколи вам не прощу.

Тиша зависла.
Десь унизу гуркотіло — бетон ще сипався з даху.
Здалеку чувся гул сирен, поліцейські машини кружляли периметром.

– Добре, – нарешті сказав Етан. – Мейсон, знайди машину. Будь-яку. Луна, допоможи мені імпровізувати носилки. Софі — тримай його при тямі, не давай заснути.

– Я вже заснув, – прошепотів Джейден, але його пальці стиснули руку Софі.
– Не смій, – сказала вона, нахиляючись над ним. – Ти ще не показав мені свій дурний монтаж з наших репетицій.
– Ага… той, де ти впала в димову установку?
– Саме той.
– Гаразд… тоді треба ж вижити, щоб його доробити.

Вона заплакала, вперше не соромлячись сліз.

Через кілька хвилин Мейсон повернувся, ведучи за собою старий фургон.
– Знайшов у підвалі. Може не їхати, але хоч кудись довезе.

– Сідаємо, – сказав Етан. – Усе одно гірше вже не буде.

Вони поклали Джейдена всередину, підстеливши кілька курток.
Луна тримала його голову на колінах, а Софі сиділа навпроти, стискаючи його руку.

Фургон рушив — мотор харчав, як старий пес.
Крізь розбиті вікна тягнуло нічним повітрям, пахло димом і пилом.

– Усі ми розбиті, – сказала Луна тихо. – Але поки серця б’ються — ми ще звучимо.
Мейсон кивнув, не відриваючи погляду від дороги.
– Якби ти зараз не говорила, як із трибуни, я б навіть розплакався.
– Не стримуйся, – усміхнулась вона сумно. – Хай буде катарсис.
– Хай буде грьобана симфонія, – пробурмотів він.

Етан з планшетом щось вводив — координати старого укриття за містом.
– Там є колишня лабораторія. Може, знайдемо медблок.
– “Може”? – перепитала Софі.
– Краще “може”, ніж “ніколи”, – відповів він.