Глава 30. Вибір

Дим не розвіювався — він жив.
Здавалося, що сама фабрика ще дихає, стогне, плаче металевими звуками.
Повітря пахло озоном, попелом і потом.
Десь неподалік ще вибухали дроти, іскри сипалися з даху, як дощ.

Луна кашляла, хапаючи повітря. Її обличчя чорне від кіптяви, очі блищали, немов покриті склом.
Етан тримав її за руку, але вона виривалась — не хотіла йти, поки не впевниться, що всі живі.

– Етан… Джейден залишився там! – хрипіла вона.
– Я бачив! Він вибереться, – відповів той, але голос тремтів.
– Він не вибереться, якщо ми не повернемось!

Мейсон, що підтримував Софі під руку, озирнувся:
– Якщо ми повернемося – ми всі здохнемо. Дах тріщить. Система горить.

– Та пішло воно все, – гаркнула вона. – Без нього ми вже мертві!

І саме в цей момент вони почули тріск — металевий звук, такий глибокий, що вібрація відгукнулася в кістках.
Луна підняла голову. Над сценою, де ще хвилину тому палав їхній шум, почали падати уламки перекриття.

– Боже… – прошепотіла Софі. – Це впаде на паливо…

У центрі сцени, серед диму, стояв Джейден.
Він спирався на залишок камери, ледь тримався на ногах.
Його погляд ловив усе — небо, вогонь, друзів, і страх у їхніх очах.

Він бачив: якщо конструкція впаде — вибухне резервуар із паливом, і вся фабрика полетить у повітря.
Жоден із них не встигне вибігти.
Ніхто.

Він зробив крок уперед.
Луна кинулася до нього, але Етан схопив її, втримав:
– Не смій! Ти згориш разом із ним!
– Відпусти, Етан!
– Якщо ти підеш — це не вибір, це самогубство!

Вона рвалася, як звір у пастці, била його кулаками в груди.
– Ти не розумієш! Він не просто Джейден, він наш фільтр, наш дзеркальний об’єктив! Він усе це створив!

Джейден обернувся. Усміхнувся — просто, тихо, як завжди, коли намагався приховати страх.
– Луна, досить! – крикнув він. – Забирай усіх!

– Що ти робиш?!
– Те, що маю. Хтось мусить утримати це лайно, поки ви вийдете.

Він підійшов до тріснутої металевої балки, що вже гнулася від температури, і вперся плечима.
Руки ковзали по гарячому металу, шкіра палахкотіла.
Його тіло виглядало крихітним поруч із сталлю, але він тиснув, напружуючи кожен м’яз.

Мейсон побачив це першим.
– Він божевільний! – закричав він. – Джейден, відійди!
– Не можу! Якщо відпущу – усі здохнуть!
– Ми знайдемо інший спосіб!
– Часу нема, Мейсоне! – крізь зуби, стискаючи метал, прохрипів він. – Ти ж знаєш, я не герой. Просто дебіл із камерою… Але принаймні цей дебіл може щось втримати!

Софі кинулася вперед.
– Джейден! Я не дозволю!
Він глянув на неї — повільно, ніби вперше бачив її обличчя по-справжньому.
– Софі, не треба. Якщо ти залишишся – усе це даремно.
– Я тебе не залишу!
– Залишиш, бо я тебе змушу.

Він раптом рвонув металевий кабель, що лежав поруч, і натягнув його, як бар’єр між ними.
Вона зупинилася, сльози змішалися з попелом.
– Ти бридкий… – прошепотіла вона.
– А ти – найгучніша мелодія, яку я чув. І я хочу, щоб ти звучала далі.

Мейсон і Етан одночасно кинулись до пульта аварійного вимкнення.
– Може, якщо відключимо живлення, впаде не все! – крикнув Етан.
– Ти не розумієш! – відгукнувся Мейсон. – Без живлення не спрацюють системи блокування!

Полум’я підбиралося ближче.
Луна стояла посеред диму, мов привид.
– Джейден! – закричала вона. – Я не дозволю тобі вмерти тут, чуєш?!

Він засміявся.
– Знаєш, Луна… ти завжди мала талант ламати правила. Але цього разу дозволь їх зігнути мені.

І знову натиск — метал стогнав, але ще тримався.
Зі стелі сипалися іскри, частини стелі вже падали поруч.
Його руки тремтіли, пальці обпеклися, але він не відступав.

Етан кинувся до нього, але Мейсон схопив його за плече:
– Не можна! Якщо хтось підійде — усе обвалиться!
– Але він не витримає!
– Витримає. Бо він — наш шум.

Софі ридала, стоячи за кабелем.
– Джейден, прошу!
– Іди!
– Я не можу!
– Можеш. Просто зроби, як я прошу.

Він заплющив очі, і в голові промайнули всі миті:
перший запис, як Луна вперше крикнула у мікрофон;
як Софі сперечалася про рівень басу;
як Мейсон казав “ще раз, бо попередній був лайно”;
як Етан поправляв дроти, бурмочучи: “Безпека понад усе”.

Він усміхнувся.
Так. Це була сім’я.
І зараз — час бути не оператором, а частиною кадру.

– Люблю вас, – сказав він тихо, і ніхто не почув, окрім самого себе.

БАЛКА РУХНУЛА.
Він зібрався з усіх сил, упершись ногами в підлогу.
Руки різало гарячим металом.
Біль сліпив очі.
Але він тримав.

– ВИХОДЬТЕ! – ревів Джейден.
– Ні! – кричала Луна.
– ТІКАЙТЕ, БО Я ЗАРАЗ СПАЛЮ ВСЕ! – і він натиснув кнопку аварійного відводу енергії.

Система зреагувала — блискавки пробігли по кабелях, з динаміків вирвалося пронизливе ревіння.
Стіни засвітилися, мов нерви.
Вогонь відступив — частково, ненадовго, але достатньо, щоб інші змогли вийти.