Глава 29. Великий вибух

Місто задихалося від напруги.
Ніч застигла, як натягнута струна перед останнім акордом.
Фабрика, колись мертва й порожня, тепер перетворилася на гігантського звіра — вогні бігали її ребрами, дим виповзав з вікон, неон тремтів у ритмі невидимого серця.
Кожен динамік, кожен дріт, кожна лампа готувалися вибухнути.

Під головним пультом стояв Етан — блідий, сконцентрований, немов диригент оркестру із самої стихії.
– П’ять хвилин до старту, – сказав він.
Його голос звучав рівно, але м’язи на щелепі сіпалися — як у людини, яка боїться, але не має права це показати.

– Система на межі, – крикнула Софі, нахилившись до монітора. На екрані тремтіли червоні лінії температури. – Ще трохи — і підемо в резонанс!
– Ідеально, – усміхнулась Луна. – Усе справжнє починається з перевищення меж.

Вона стояла босоніж, у чорній майці, мокра від поту й напруги, з мікрофоном, що світився м’яким білим сяйвом.
Її очі горіли, як відблиски вибуху, що ще не стався.
Волосся прилипло до шиї, голос хрипів від адреналіну.

– Готові? – крикнула вона.
– Народилися готовими! – відгукнувся Мейсон, тиснучи на важіль звукової турбіни.
– Готові, – коротко кинула Харпер, затискаючи в зубах гільзу, перевіряючи патрони у дронах-захисниках.
Джейден, як завжди, трохи осторонь, тримав камеру — його лінза вже писала історію.

– Якщо це не зламає систему, то принаймні підпалить її, – пробурмотів він, знімаючи кадр знизу, щоб Луна виглядала наче богиня хаосу.
– Саме це й потрібно, – кивнув Етан, і на мить у його очах промайнула іскра гордості.

Секунда тиші.
Пульс міста завмер.
Потім – ВИБУХ ЗВУКУ.

Фабрика ожила, як серце, що знову запустили після клінічної смерті.
Прожектори рвонули в небо.
Баси прогриміли, як грім, розбиваючи вікна й стіни навколо.
Дим здіймався хмарами, небо здавалося живим.

На площі перед фабрикою вже стояли сотні людей.
Дехто прийшов заради шоу, інші – просто хотіли побачити, хто посмів кинути виклик “Genesis”.
Телефони світили, люди кричали, сміялися, плакали.
Світ змішувався в єдиний гул — з хаосу народжувалася музика.

– Дев’яносто шість відсотків навантаження! – крикнула Софі.
– Тримай сто! – відповів Етан. – Цей світ не заслуговує на півтонів!

Луна вийшла вперед.
Світло лизало її шкіру, відбивалося у волоссі.
Вона підняла руки, як жриця перед вівтарем.
– Це — для тих, кого не чують! – вигукнула вона. – Для тих, хто втратив голос, але не серце!

Натовп ревонув.
Баси вибухнули.
Резонатори навколо сцени підхопили звук, посилили його, перетворили в хвилю, яка прокотилася вулицями, розбиваючи бетон, як скло.
Дехто впав на коліна — звук був настільки потужний, що здавався фізичною силою.

Мейсон стояв біля технічного блоку, командуючи, як польовий генерал:
– Другий контур турбін — пуск!
– Лівий канал світла — на повний спектр!
– Харпер, тримай задній периметр!

– Уже, – крикнула вона, – але в нас проблема: з півночі дрони!

У небо злетіли маленькі металеві точки, що миготіли червоним.
Сирени завили.
Поліцейські шоломи блиснули за барикадами.

– Вони нас засікли!
– Нехай слухають! – крикнула Луна, і її голос прорізав ревіння натовпу. – Може, вперше почують правду!

Вибух світла.
На екранах, що висіли по периметру, почали з’являтися зображення — реальні кадри:
обличчя дітей, що тікають від дронів; руки, що стискають плакати; люди, які кричать у порожнечу.
Звукові хвилі перетворювалися на образи.
Це було не шоу — це була революція, пісня болю, гнів і любові.

Мейсон стиснув зуби:
– Візуальний ряд — максимум!
Етан працював за пультом, пальці блищали потом.
Софі бігала між кабелями.
– Ти розумієш, що ми перевищили межу? – крикнула вона.
– Так, – відповів він. – І нарешті почали звучати!

Дрони опускалися все нижче.
Світло миготіло, натовп стискався.
Поліцейські проривалися вперед, хтось уже стріляв у повітря.
Харпер відповідала — не смертельно, але гучно, щоб налякати.

І тут сталося непередбачуване.
Джейден, намагаючись зняти кращий кадр, переліз через кабель і перечепився.
Камера гепнула об підлогу, тринога ковзнула й вдарила в опору освітлювальної конструкції.
Метал заскреготав, і величезна рама почала падати.

– Джейден! – крикнула Луна.
– Обережно! – відгукнулась Харпер, але було пізно.
Каркас з гуркотом упав на сцену, розбиваючи прожектори, полум’я вирвалося, як дикий звір.
Дим і іскри залила сцену.

– Все нормально! – крикнув Джейден, підводячись, кульгаючи. – Просто хотів додати трохи драми!

– Ти псих! – крикнула Софі. – Відійди з зони!

Але він уже піднімав камеру. Його очі блистіли.
– Це момент, який змінить усе!

Поліція наближалася, мигалки заливали площу червоним.
– Луна, нам треба йти! – крикнув Етан.
– Ні! – вона підняла мікрофон. – Ми закінчимо!
І натиснула педаль запуску головного звукового ядра.

Гул ударив так, що повітря стало твердим.
Люди впали на землю, дрони зависли, системи безпеки блимали червоним.
Місто, здавалось, розчахнулось навпіл.
Кожен відчував — ось воно. Останній акорд.