Глава 28. «Ніч перед шумом»

Фабрика не спала.
Її стіни дихали важко, як після бою. Кожен дріт, кожен динамік, кожен промінь світла ніби готувався до вибуху, який змінить усе.
Звуки, коди, запах металу й кави — усе переплелося в напружену симфонію перед бурею.
Повітря було густим, мов перед грозою: воно тремтіло, ворушило волосся на потилиці, лоскотало нерви. Здавалося, навіть пил у променях прожекторів пульсує в ритмі їхніх серцебиттів.

Серед усього цього хаосу стояла Луна — босонога, в рваній майці, з мікрофоном у руці. Вона перевіряла акустичні резонатори, які виглядали радше як бомби, ніж інструменти.
Вогні блищали на її обличчі, піт стікав по скронях. Вона виглядала не як співачка — як жриця, що готує жертвоприношення місту.
На щоках — мазки пилу, на губах — металевий присмак страху й натхнення.

– Частота 83,2 — надто глибока, – сказала Софі, вдивляючись у монітор.
Її голос ледь тремтів — не від страху, а від перевтоми.
– Ідеально, – відповіла Луна. – Люди мусять відчути звук нутрощами. Щоб навіть їхні страхи почали вібрувати.

– Твої страхи теж вібрують? – тихо спитав Етан, з’являючись поруч.
Він тримав планшет, очі червоні від безсоння. Його руки все ще пахли електрикою. Йому здавалося, що кожен рух Луни створює власне магнітне поле — він не міг відірвати погляду.

– Я давно не боюся, – сказала вона, але голос її зрадницьки затремтів.
– Брехня. – Етан нахилився ближче. – Ти боїшся, що все це не спрацює. Що шум не врятує, а тільки спалить.
Він казав це без докору — радше як зізнання.

Луна підняла на нього погляд.
– А ти боїшся тиші, – сказала вона.
– Можливо, – визнав він. – Бо тиша — це те, що залишається після втрат.
– А ще — після перемог, – додала вона м’яко. – Просто ми рідко доживаємо, щоб її почути.

Вони мовчали. Мить між ними загусла, як ніч перед бурею.
Потім вона усміхнулась.
– Тоді давай не залишати їй шансів.

Етан лише кивнув. Мить — і він торкнувся її зап’ястка. Її шкіра була гарячою, ніби вогонь під нею вже горів.
– До завтра, – сказав він тихо.
– До вибуху, – відповіла вона.

На другому рівні Харпер перевіряла зброю, підвішену до перил, що тепер стали частиною сценічного оформлення.
Мейсон стояв поруч, курив — дим підіймався вгору, немов хмарка тривоги. У темряві червоне світло сигарети миготіло, як аварійний маячок.

– Я не можу вірити, що ми справді це робимо, – сказала Харпер. – Це не просто концерт, Мейсоне. Це чортова війна у прямому ефірі.
– Усе мистецтво — це війна, – відповів він спокійно. – Ми просто вибрали гучнішу зброю.

Він загасив цигарку об металеву трубу й розклав перед нею схему сцени.
– Ось тут ти. Ти маєш тримати охорону подалі від генераторів. Якщо вони підключать резервний мережевий фільтр, трансляція згорить.
– А ти?
– Я буду диригувати хаосом.

Харпер зітхнула й подивилася на нього.
– Ти іноді говориш, як поет.
– Тільки коли мені страшно, – усміхнувся він.
– То зараз ти просто Шекспір, – буркнула вона, знімаючи запобіжник з карабіна.

Софі спустилася з верхнього майданчика з планшетом у руках.
– У нас проблема, – сказала вона. – Енергоблоки перегріваються. Якщо ми дамо максимум потужності, вибухне вся система.
– Тобто буде ще видовищніше, – кивнула Луна.
– Тобто ми всі перетворимось на попіл, – уточнила Софі.

Мейсон підійшов ближче, поклав їй руку на плече.
– Ти впораєшся.
– А якщо ні?
– Тоді принаймні згоримо разом. Але красиво.

Вона подивилася на нього довше, ніж треба.
– Ти коли-небудь говориш щось не драматичне?
– Ні, – відповів він. – Бо без драми ми просто люди. А я хочу бути легендою.

– Легенди рідко доживають до фіналу, – сказала вона.
– То нам треба написати кращий фінал.

Етан підійшов до них, поклав планшет на стіл.
– Добре, слухайте всі. У нас є одне вікно — 11 хвилин ефіру, доки Кейн зрозуміє, що ми перехопили його частоту. Після цього — дрони, турелі, заглушення.
– І що робимо, коли почнеться хаос? – спитала Харпер.
– Ми в хаосі народилися, – відповіла Луна. – Ми просто повертаємось додому.

Вона встала на підвищення, подивилась на всіх. Її голос, трохи хрипкий від втоми, лунав як заклик:
– Ми не святі. Ми не рятівники. Ми — ті, хто змусить цей світ почути себе. Навіть якщо це буде останній звук, який він запам’ятає.

Слова зависли, немов блискавки в тиші. Софі зупинила пальці над клавіатурою. Харпер зупинила дихання. Етан дивився на Луну так, ніби бачив у ній і музику, і кінець світу одночасно.

Мейсон кивнув.
– Тоді зробімо це гідно.
– З гучним фіналом, – додала Софі.
– І трохи світла, – прошепотів Етан.
– І краплю безумства, – додала Харпер. – Без нього жоден вибух не має смаку.

Вони розійшлися по своїх позиціях.
Кожен у тиші робив щось своє — налаштовував, ремонтував, писав останній рядок коду, перевіряв дроти. Але думки в усіх були однакові.
Страх.
Надія.
Віра в те, що завтра вони прокинуться у світі, який уперше дихає не за наказом системи, а у власному ритмі.

Ближче до півночі фабрика перетворилася на живий організм.
Динаміки гуділи, світло пульсувало, екрани миготіли як серце, що б’ється у несинхронному такті.
Високо над ними — через розбитий дах — було видно небо, чорне, як свіжа плівка перед проекцією.
Зірки, наче дрібні датчики, спостерігали за ними, немов судді великого експерименту.