Глава 27. «Поцілунки і крики»

Фабрика знову дихала — нерівно, уривчасто, ніби легені світу наповнювалися після довгої зупинки.
Світло тремтіло під стелею, блимало, як серце, що щойно вирвалося з клінічної смерті.
Запах металу, вологи та озону стояв у повітрі — ніби саме повітря пам’ятало битву, яку вони виграли.

Двері грюкнули, і в приміщення влетів шум — живий, людський, справжній.

– Живі! – вигукнула Харпер, схопившись за пульт і навіть не намагаючись приховати усмішку. – Ви, чорт забирай, живі!

Луна, звалюючись просто на холодну підлогу, зареготала — втомлено, але щиро.
– Поки що. Але, здається, я залишила пів душі в тому проклятому ліфті. І ще трохи — на сходах.

Етан стояв поруч — виснажений, з обпаленою щокою, але усміхнений. Його пальці ще тремтіли після хакерської атаки, але голос звучав спокійно:
– Головне, що друга половина душі вже тут. І працює.

Луна підняла погляд і зустрілася з ним очима.
Там, у цих темних, майже безсонних очах, було щось таке, від чого навіть шум у залі на секунду стих.
Вона обійняла його — раптово, без попередження, сильно, мов після довгої розлуки.

– Я думала, ти не вийдеш, – прошепотіла вона просто йому у шию.
– А я думав, ти не дочекаєшся, – відповів він, стискаючи її ще сильніше.
– Я б перевернула все місто.
– Я знаю, – тихо сказав він. – Тому й поспішав.

Навколо все гуділо, тріщало, блищало — але для них двох світ звузився до цих кількох сантиметрів між подихами.
І все одно — десь поруч Мейсон, притискаючи перев’язану руку, буркнув:
– Господи, я вже не розумію, ми команда чи мильна опера з вибухами.

– Ти просто ревнуєш, – кинула Софі, проходячи повз, іронічно піднявши планшет. – Бо тебе ще ніхто не рятував із драматичним поцілунком у фіналі.

– Я? Ревную? – Мейсон обурено махнув руками. – До цього цирку на двох? У нас війна, а вони тут грають у “Титанік”!

– Ти міг би бодай раз порадіти, що всі живі, – різко кинула Софі, не піднімаючи очей від екрана.

– Я радий! – вибухнув він. – Просто хтось має залишатися тверезим! Якщо вони знову полізуть у полум’я, я не збираюся хоронити жодного!

– Ах ось як?! – її голос піднявся, як нота в розпеченій симфонії. – То може, треба було сидіти тихо, коли ми витягали тебе з того обстрілу?!

– Це було інакше!
– Ні, Мейсоне, це завжди одне й те саме! – вона кинула планшет на стіл, і він загорівся екраном попереджень. – Ти боїшся. Бо кожного разу, коли треба вибрати — ризик чи тиша — ти вибираєш тишу!

Він зробив крок до неї, очі блиснули, голос став тихим, але гострим, як лезо:
– А ти вибираєш хаос. Думаєш, що це хоробрість. Але це просто інший вид страху.

Софі мовчала рівно секунду. Потім — різкий рух:
вона штовхнула його в груди, так що він похитнувся.

– Ти мене дратуєш.
– І ти мене, – буркнув він, з напругою в кожному слові. – Постійно.

Напруга між ними була такою густою, що, здавалось, навіть повітря затріщало.
Мейсон нахилився ближче, очі темні, блискавки в зіницях.
– Ну що, аналітична королева? Скажеш, який зараз сценарій?

– Той, у якому я нарешті заткну тебе, – прошепотіла вона.

Її пальці схопили його за сорочку, й за мить їхні губи вибухнули в поцілунку — гарячому, хаотичному, без жодного контролю.
Поцілунок був не про ніжність — про життя, про адреналін, про все, що вони не могли сказати словами.

Метал під ногами здригнувся, десь гримнув інструмент, а Луна розреготалася, ледь не впавши з ящика.

– О, почалося, – прошепотіла вона, ховаючи усмішку за мікрофоном.
– Дайте їм хвилину, – сказала Харпер, підперши голову долонею. – А краще дві. Або бронежилет. Бо схоже, вони або вб’ють одне одного, або зроблять нову революцію.

Софі відірвалася від нього, дихаючи важко, щоки палають.
– І що тепер? – запитала.
– Тепер я знаю, – сказав Мейсон, – що ти не просто аналітик.

Він знову притягнув її, цього разу м’якше, обережніше.
Її руки ковзнули йому на шию, а навколо світ знову вибухнув шумом, мов від розрядки напруги, що накопичувалася тижнями.

Харпер не витримала:
– Ей, Ромео й Джульєтта! Може, вже вистачить? Ми тут плануємо врятувати світ, а не знімати рекламу парфумів!

Мейсон розвернувся, намагаючись не сміятися.
– Ти просто заздріш, бо тобі ніхто не робить героїчних визнань під дощем.
– Ще слово, і я зроблю, – холодно відповіла вона, заряджаючи карабін. – У лоб.

– Романтично, – прошепотіла Луна, кидаючи погляд на Етана. – Я скучила за цим. За всім цим божевіллям.

– За сварками чи поцілунками? – спитав він.
– За тим, що ми живі, – відповіла вона майже пошепки.

На мить запала тиша.
Ніхто не сміявся, не говорив — навіть генератори здавалися тихішими.
Всі відчули це: після стількох втрат, ризиків і втеч — вони досі тут. Разом.

Мейсон повільно відпустив Софі, але не відвів погляду.
– Якщо завтра все згорить…
– То сьогодні, – перебила вона, – ти мав рацію. Хаос іноді вартий того.

Він провів пальцями по її руці, і вперше його голос прозвучав майже ніжно:
– Я тебе ненавиджу.
– Я теж, – сказала вона, посміхаючись. – Але з потенціалом до співіснування.