Глава 26. «Етан стає героєм»

Фабрика оживала, немов по ній пустили струм.
Світло бігло по кабелях, вибухаючи короткими імпульсами, а метал під ногами гудів, наче серце гіганта.
Дим, пил і гаряче повітря створювали атмосферу живої істоти, яка ось-ось прокинеться.

У центрі всього цього хаосу стояв Етан.
Блідий, мов примара, з темними колами під очима, але погляд — гострий, сконцентрований, небезпечний.
Його пальці ковзали по клавіатурі, як музиканта по струнах — чітко, ритмічно, не зупиняючись.

На одному з десятків екранів миготіло ім’я:
LUNA_SIGNAL_DETECTED.
Слабкий, майже нечутний імпульс, ніби її серце билося десь у глибині коду.

– Вона ще жива, – сказав він рівно. – Але сигнал спотворений. Її координати підмінені. Кейн грається з нами.

Мейсон, що стояв поруч, грюкнув кулаком по металевій стіні — від удару посипалась іржа.
– Тобто він уже почав.

– Він завжди грає, – буркнув Етан. – Просто тепер я гратиму краще.

Харпер, сидячи на ящику з амуніцією, перевіряла зброю — швидко, нервово, пальці ледь не злітали з руків’я.
– Ти збираєшся штурмувати “GENESIS Tower”? Ти збожеволів. Там навіть мухи літають за протоколом безпеки.

Етан підняв на неї очі — спокійні, холодні, але живі.
– Я не піду туди тілом, – відповів він. – Я піду всередину.

Він натиснув кілька клавіш, і всі монітори спалахнули зеленими рядками коду.
Потоки інформації текли, як річки світла, відбиваючись на його обличчі.

– Кейн бачить усе, що рухається, – промовив він. – Але він не бачить думку. Не бачить код, який мислить інакше.

Софі нахилилася ближче.
– Ти плануєш його зламати?

– Ні, – він легенько посміхнувся. – Я планую стати ним.

Його пальці рухалися, як божевільні.
Екрани блищали, сервери перегрівались.
Повітря стало наелектризованим, пахло озоном і потом.
Усе навколо пульсувало, ніби сам простір реагував на його дотик.

Мейсон дивився, майже затамувавши подих.
– Це не злам. Це музика. Симфонія з коду.

Етан не відреагував.
– Я входжу через його власну тінь. Використовую фільтр, який створив він сам. У його світі я буду відлунням.

Софі глянула на нього з тривогою.
– Це небезпечно. Якщо він тебе відчує, ти просто… згориш.
– Усе геніальне небезпечне, – відповів він, не відриваючи рук від клавіатури. – І все, що варте життя, має ризик смерті.

У цей самий час, високо над містом, у “GENESIS Tower”,
Луна сиділа в білій кімнаті — настільки чистій, що навіть тіні здавались небажаними гостями.
Вона була скута полімерними стрічками, комунікатор знято, мікрофон зламаний.
Перед нею стояв Кейн — у бездоганному костюмі, з руками, складеними за спиною.

– Вони вже шукають тебе, – сказав він тихо.
– І знайдуть, – відповіла вона, намагаючись усміхнутися.
– Сумніваюся. Ти більше не лідер. Ти — помилка, яку я ось-ось виправлю.

– Знаєш, Кейн, – Луна підняла підборіддя. – Є одна річ, яку ти ніколи не зламаєш.
– Серце? – сухо перепитав він.
– Ритм.

І в ту ж мить у його системі щось мигнуло.
Маленький збій у візуальному потоці, майже невидимий — але Кейн його помітив.
– Що це? – його голос обрізав повітря.

Один із техніків, блідий, озирнувся.
– Пане, хтось увійшов у наші протоколи доступу. Але… не зовні. Зсередини.

– Неможливо, – прошепотів Кейн. – Це мій код. Його не можна копіювати.

Екрани засвітилися червоним.
ERROR_451. SYNC_FAILURE.
Кейн зблід.
– Вимкнути сектор С!

Але було запізно.

Луна підняла голову.
– Ти відчуваєш це, Кейн?
– Що?
– Це він.

На фабриці всі дивилися на монітор.
На екрані — схема системи “GENESIS”.
Сотні блакитних точок, і серед них — одна червона, що почала зростати, поглинаючи інші.

– Що це? – запитала Харпер.
– Це я, – сказав Етан. – У його голові.

Він закрив очі — і в ту ж мить опинився всередині цифрового лабіринту.
Світлові потоки текли навколо, коди перепліталися, мов жилава тканина Всесвіту.
Посеред цього пекла виринала постать Кейна — темна, механічна, з очима, що світилися, як прожектори.

– Ти наївний, – його голос звучав одночасно з усіх боків. – Думаєш, можеш перемогти мене тут, у моїй реальності?

Етан не відступив.
– Я не хочу перемагати. Я хочу врівноважити шум.

– Вона тебе знищить, – сказав Кейн. – Твоя емоція — це твоя помилка.
– Можливо, – відповів Етан. – Але краще померти через музику, ніж жити в тиші.

Тіні коду накинулися на нього, мов рій комах.
Він розділив свій сигнал на сотні відбитків, розчинився серед них.
– Знайди мене, якщо зможеш.

Код Кейна почав руйнувати сам себе.
Етан змусив систему віддзеркалювати команди, створюючи нескінченний цикл — пастку для її творця.

У Луни кімната спалахувала блискавками.
Стіни почали повторювати її власний голос — тисячі варіацій, з різними емоціями.