Глава 25. «Луна в небезпеці»

Ніч опустилася на місто, як холодна завіса.
Сірий дим клубився між вежами, неон розчинявся у вологому повітрі, і лише віддалені спалахи дронів нагадували, що над містом хтось стежить за кожним рухом.

Фабрика спала.
Лише ледь помітне миготіння синіх індикаторів під стелею нагадувало, що життя ще тліє в її залізному серці.
Повітря пахло пилом, старим маслом і кавою, яку Етан залишив остигати поруч із клавіатурою.

Луна стояла біля розбитого вікна, босими ногами на холодному металі, дивилася униз — на нескінченний потік машин, на вогні, що тремтіли, наче іскри у жилах світу.
Її пальці крутили мікрофон, як талісман.
Її очі світилися у темряві.
І вона усміхалася — не від радості, а від тієї небезпечної впевненості, що завжди передувала катастрофам.

– Ну що, Кейн, – прошепотіла вона. – Ти хотів шоу? Отримаєш.

Харпер спустилася з верхнього ярусу, застібаючи бронежилет.
– Луна, скажи, що ти не робиш того, про що думаю.

– Я просто йду поговорити, – відповіла Луна спокійно, не відводячи погляду від неонового горизонту.
– “Поговорити”? – Харпер засміялася нервово. – Ти не знаєш, як це слово пишеться!

– Не хвилюйся, я візьму сцену з собою, – Луна підморгнула, вдягаючи старий чорний плащ. – І трохи хаосу. На всяк випадок.

Етан, який досі не спав, різко обернувся від моніторів.
– Якщо ти йдеш, то принаймні візьми маячок.
– Я не збираюся ховатись, – усміхнулася вона. – Навпаки, хочу, щоб він мене почув.

Мейсон підійшов ближче, його голос був хрипким від безсоння.
– Луна, це пастка. Він тебе чекає.
– Звісно, – відповіла вона. – А я — люблю, коли мене чекають.

Вона прикріпила комунікатор до вуха, підморгнула всім і пішла.
Без плану. Без команди. Без дозволу.
Саме так, як завжди.

“GENESIS Tower” здіймалася у небо, як чорне ребро світу.
Висока, хижо-елегантна, вона розрізала хмари, наче лезо.
Навколо неї — бездоганна тиша. Навіть вітер тут здавався програмованим.

Небо відбивалося у склі.
Неон мерехтів, немов нервова система гіганта.
І навіть повітря звучало інакше — без еха, без шуму.
Абсолютна акустична пастка.

Луна стояла біля головного входу.
Її відображення в дверях — майже примара.
Вона торкнулася скла й прошепотіла:
– Акустика ідеальна. Шкода, що без оплесків.

Вона пройшла крізь рамку безпеки.
Ніхто не зупинив її.
Навіть охоронець не підняв очей.
Все було занадто гладко.
Занадто підозріло.

Зала, у яку її провели, виглядала як музей стерильності.
Біле світло. Білий мармур. Білий стіл.
І лише холодна чашка води, що стояла посередині — мов натяк на людяність.

І чоловік навпроти.
Річард Кейн.

Він сидів рівно, як скульптура, що навчилася дихати.
Його рухи були точними до секунди.
Його очі — як сканери, що міряли пульс світу.
Голос — тихий, гіпнотичний.

– Міс Луна Верес, – вимовив він рівно. – Вітаю у реальності.

– Реальність – це надто нудна сцена, – відказала вона, опускаючись у крісло. – Я прийшла оживити її.

– Ви прийшли, тому що не могли залишитися осторонь. Тому що нарешті відчули страх.

– Я не боюсь тебе, – сказала Луна, хоча серце калатало, як барабан перед вибухом.

– Не мене, – спокійно заперечив він. – Себе. Бо вперше не знаєш, чим закінчиться твій номер.

Він увімкнув екран.
Кадри миготіли, мов сни: вибухи, дрони, натовпи, її власний сміх.
“Шум — це свобода!” — її голос лунав, як крик фанатки, що не знає, що сцена палає.

– Ви — символ, – сказав Кейн. – І це ваша слабкість. Символи не живуть довго. Їх спалюють, коли вогонь стає надто яскравим.

– А ти, – усміхнулась вона, – просто боїшся світла.

– Помиляєшся, – відповів він, повільно підводячись. – Я — той, хто керує вимикачем.

Він натиснув кнопку.
На екрані — обличчя.
Мейсон. Харпер. Етан. Софі.
Досьє. Розклади. Місцезнаходження.

– Вони всі — під наглядом. Я знаю, хто з ким говорить, що їсть, кого любить.

– Ти брешеш, – її голос зірвався, як струна.
– Я ніколи не брешу. Я просто показую факти, – відповів він.

– Ти — паразит, який живе на чужих емоціях, – кинула вона.
– А ти — вірус, який заражає хаосом, – сказав Кейн тихо, без злості. – І тепер я маю знайти антивірус.

Світло стало холоднішим.
Луна раптом відчула, як щось змінюється у повітрі.
Пастка закривалася.

– Ти думаєш, що ведеш шоу, – продовжив Кейн. – Але ти лише фон. Музика, яку я можу вимкнути одним дотиком.

Луна вдарила кулаком по столу, звук розлетівся, як постріл.
– Шум – це життя!

– Життя коштує дорого, – відповів він. – Поглянь.

На екрані — кадри: вибухи, кров, люди, що падають.
Вона впізнала обличчя.
Її серце стислося.
Її голос став шепотом:
– Ні… це не через нас…

– Через вас, – Кейн схилив голову. – Ви натиснули “play”, і хаос почав грати.