Глава 24. «Тренування і провали»

Ранок на фабриці почався з вибуху.

Не смертельного, звісно — просто чергового диму, який Луна назвала «експериментом з атмосферою».
Стовпи сірого туману повільно здіймались до стелі, обіймаючи іржаві балки, а запах паленої гуми змішувався з ароматом кави, що ледь тримала Мейсона при тямі.

Дим був настільки густий, що навіть Етан, який зазвичай сидів у кутку серед своїх екранів, змушений був вийти зі своєї «печери» — обличчя похмуре, волосся скуйовджене, очі блищать від недосипу.
Він кашлянув, махнув рукою, ніби відганяючи привидів, і пробурмотів:
– Я думав, ми просто тестуємо акустику, а не новий тип хімічної зброї.

– І тестуємо, – весело відповіла Луна, відмахуючись шматком картону, який колись був коробкою від дронового блоку. – Просто я вважаю, що кожна репетиція має починатись із катастрофи. Тоді далі може бути тільки краще.

– Або гірше, – сказав Джейден, виходячи з диму з обгорілими бровами та виразом глибокої філософської травми. – Якщо я завтра прокинуся з волоссям, як у тебе, Луна, я тебе вб’ю.

– Тоді прокидайся обережно, гарячий хлопче, – підморгнула вона, стискаючи мікрофон, що ще димів. – І не звинувачуй мене, якщо тебе просто тягне до вибухів. Це хімія. Твоя, не моя.

Харпер сиділа на балці вище, у чорному топі, босоніж, із пістолетом, розібраним на колінах. Вона чистила зброю з такою концентрацією, що навіть полум’я не сміло підійти ближче.
Її голос долинув зверху — холодний і насмішкуватий:
– Ви хоч раз проводили репетицію без того, щоб усе вибухнуло?

– Ні, – відповіла Луна, піднімаючи пальця догори. – Бо якщо не вибухає — значить, не працює. Це закон хаосу.

– О, чудово, – Етан закотив очі. – А я, наївний, думав, що шум — це про музику, а не про детонацію.

– Де тонка грань між мистецтвом і катастрофою? – парирувала Луна. – Ми її постійно переступаємо. Іноді навіть на танцювальний біт.

Софі, напівсліпа від диму, стояла біля пульта й била по клавішах, намагаючись стабілізувати екрани, які миготіли, мов новорічне дерево після короткого замикання.
– Якщо хтось ще раз торкнеться моїх кабелів, я приб’ю вас світловою установкою! – попередила вона, вказуючи пальцем на Луну.

– Не хвилюйся, – сказав Мейсон, проходячи повз із чашкою холодної кави й видом людини, яка пережила три війни. – Вони самі скоро вибухнуть.

– Ти серйозно п’єш це після п’ятого дня без сну? – спитала Харпер, спускаючись униз по металевій драбині.
– Якщо не п’ю — бачу сон про те, як п’ю, – відповів він, роблячи ковток. – Це називається саморегуляція.

– Тобі б у психіатрію, а не в оркестр, – пробурмотіла вона, знову заряджаючи пістолет.

Луна зібрала всіх посеред зали.
Її волосся пахло озоном, очі блищали небезпечним блиском.
– Отже, народ! Ми готуємо виступ, який зламає місто, правильно?

– Ми готуємося вижити під час репетиції, – відповів Етан, не відриваючись від планшета.
– Ти песиміст.
– Ні, я реаліст.
– Реалісти не творять революцій. Вони просто рахують уламки після нас, – сказала Луна, кидаючи йому гайковий ключ.
– І саме тому я рахую тебе вже втретє, – відповів він, ухиляючись.

Сміх прокотився залом. На хвилину — справжня команда: втомлена, голодна, але єдина.
Хаос став їхнім способом любити життя.

Після обіду вони розділилися на пари.
Луна з Етаном тестували звук, Мейсон із Харпер — відпрацьовували евакуаційні маршрути, а Софі з Джейденом налаштовували синхронізацію світла.

– Луна, зменши частоту! – кричав Етан, поки динаміки ревіли, мов леви, які вивчають діджейство.
– Не можу! – перекричала вона, сміючись. – Я тільки що зловила ідеальний ритм апокаліпсису!
– Це не ритм, це шум смерті!
– Дякую, я так і назву трек! – засміялась вона, притискаючи мікрофон до губ.

Бас гупнув у стіни, усе задрижало.
Металева конструкція зверху затремтіла — і через кілька секунд з гуркотом на підлогу впала труба, ледь не розчавивши Мейсона.

– Ну от, бачиш? – Етан махнув руками. – Ми майже втратили диригента хаосу.
– Я живий, – озвався Мейсон, витираючи пил із куртки. – Але, здається, труба образилась, що не її запросили на сцену.

– Це був би гучний дует, – кинула Харпер, її очі зблиснули іронією.
– Ти ж знаєш, я люблю небезпечних партнерів, – відповів він.
– Ти ще подякуєш, коли я прикрию тебе від справжніх куль, – сказала вона тихо.
– Я вже дякую, – усміхнувся він.

Увечері вони влаштували тестові вогні.
Софі стояла на платформі, пальці танцювали над клавіатурою — промені різали ніч, як кольорові мечі.
Джейден кричав знизу:
– Трохи вліво!
– Я знаю, що роблю!
– А тоді чому в мене тепер зелена борода?!
– Це частина концепції! – вигукнула вона, регочучи.

– Якщо це шоу не врятує світ, воно принаймні зробить його смішнішим, – не втрималася Харпер.

Мейсон піднявся на сцену, мікрофон у руках, голос хрипкий, але спокійний:
– Ми не армія. Ми не терористи. Ми — шум. Ми — те, що неможливо придушити. І якщо нам судилося згоріти, то принаймні красиво.

– І голосно, – додала Луна, і весь простір завібрував від сміху й музики.

Софі ввімкнула прожектори — біле світло залило залу.
На мить усі виглядали, як герої старої рок-легенди — із пилом на шкірі, блиском у очах і надією, яка живе в кожному ударі серця.