Глава 23. «Мейсон оголошує божевільний план»

Дим стояв стіною.
Металеві балки скреготіли, як поранені тварини, і десь глибоко під фабрикою чути було, як падає бетон. Повітря смакувало залізом і попелом. Вибух Кейна розніс півсекції — їхнє укриття перетворилося на лабіринт уламків, вогню й іскор.
Дрони літали над головами, скануючи кожен рух, — червоні очі, як зграя механічних хижаків, які кружляють, чекаючи, коли хтось поворухнеться.

Луна повзла по підлозі, тримаючи за руку Софі — обидві вкриті сажею, подих уривчастий, очі блищали від пилу й страху.
– Вгору, ліворуч, через тунель! – кричала Харпер, стріляючи короткими чергами з електрошокера, поки блискавки розривали темряву.
– Швидше! – гаркнула вона, відштовхуючи уламок. – Їхні датчики вже тут!

Етан, обпалений, із кров’ю на губах, хрипів у комунікатор:
– Вони підключилися до нашого сигналу. Нас бачать, навіть якщо ми мовчимо!
– Тоді будемо кричати, – видихнула Луна, й обличчя її освітив вибух позаду.
На мить її очі стали зовсім світлими — ніби вона народилася з полум’я.

Мейсон ішов останнім, тягнучи за собою генератор — потрощений, але ще живий. Його пальці в крові, плечі в сажею, але він усміхався. Не страхом — а якимось темним натхненням.
– Не зараз, – бурмотів він, – але скоро… скоро ми повернемо їм цей ритм.

Коли все стихло — десь під ранок — вони сиділи серед руїн старої лабораторії під фабрикою. Повітря було густе від пилу, у кожного тряслися руки, але ніхто не говорив.
Краплі води падали з пробитої труби — ритмічно, як метроном, який міряє час до кінця світу.

Харпер скинула куртку, провела рукою по обличчю, лишаючи чорну смугу на щоці.
– Вони знайшли нас. Це не просто зачистка — це полювання.
– І ми майже програли, – додала Софі тихо, обіймаючи коліна, ніби намагаючись зібрати себе докупи.
– “Майже” — не “повністю”, – відрізала Луна, піднімаючи голову. – Ми живі.
– Поки що, – кинув Етан, його голос хрипів. – Але кожен наш крок тепер під записом. Навіть думки.

Мейсон стояв осторонь, дивився у тріснуте вікно, за яким займався світанок. Сонце виглядало, як втомлена лампа, але його промені все одно прорізали дим.
На його обличчі — не поразка, а дивна рішучість, як у людини, що нарешті бачить сенс у власному божевіллі.
Він повільно обернувся, глянув на всіх і сказав:
– Добре. Якщо вони хочуть заглушити нас — ми просто зробимо шум, який не заглушиш.

– Ти знову несеш маячню, – буркнув Етан, не піднімаючи очей від планшета. Пальці тремтіли, торкаючись тріснутого екрана.
– Так, – спокійно відповів Мейсон. – Але це саме та маячня, яка врятує нас.

Він кинув на стіл шматок старої карти міста — у плямах, подряпинах, пахне гаром. У центрі — велике коло, жирне, червоне.
– Ось тут. – Він ткнув пальцем. – Площа перед “Genesis Tower”. Серце системи.

– Ти хочеш… – почала Софі, але не змогла закінчити.
– Так, – перебив Мейсон. – Ми зробимо шоу. Найгучніше в історії міста. Таке, яке навіть Кейн не зможе вимкнути.

Луна розсміялася — хрипко, дико, з ноткою пристрасті. В її сміхові був страх і насолода водночас.
– Господи, я люблю, коли ти божеволієш.
– Я не божеволію. Я просто нарешті думаю голосно, – відповів він і глянув на неї. Погляд — прямий, гарячий. Між ними на мить ніби зникло повітря.

Харпер схрестила руки, намагаючись приховати посмішку.
– Поясни. Бо поки що це звучить як самогубство з музичним супроводом.
– Саме так. Але з режисурою, – відповів він. – Ми проб’ємося у головний канал трансляції, використаємо шум не як зброю, а як хвилю. Змінимо частоти системи “Genesis”. Зітремо алгоритм Кейна — просто показавши йому його власну тінь.

– Це божевілля, – прошепотіла Софі.
– Це мистецтво, – відповіла Луна.

Етан важко зітхнув, натиснув кілька клавіш, екран замиготів.
– Це неможливо.
– Ні, – сказала Луна, підходячи ближче. – Неможливе — це те, що ми робимо щодня.

Софі підняла голову, очі червоні від безсоння.
– Тобто ти хочеш підняти шум на головній площі, коли там стоїть більше сотні дронів, автоматичні турелі й патрульна охорона?
– Саме тому це ідеально, – сказав Мейсон. – Їм не прийде в голову, що хтось настільки відчайдушний.

Харпер підійшла ближче, її очі світилися вогнем і злостивим задоволенням.
– Це кінець. Ти це розумієш? Якщо нас зловлять – все.
– Якщо не спробуємо – теж все, – спокійно відповів він.
Її пальці ледь торкнулися його руки. – Ти божевільний.
– Можливо, – усміхнувся він. – Але я не сам.

– Тоді слухайте, мої божевільні друзі! – вигукнула Луна, підхоплюючи його енергію. – Ми зробимо шум, який зламає стіни, підпали небо і покаже Кейну, що люди не алгоритми.

Вона обернулася до Етана:
– Ти – мозок. Твоя частина — зробити так, щоб трансляцію не відключили навіть після нашої смерті.
– Чудово, – буркнув він. – Я завжди мріяв про посмертну славу.
– Харпер, – продовжила Луна. – Ти – фронт. Візьми все, що залишилось від їхнього озброєння.
– І знову мені роль янгола смерті, – кинула та з ледь помітною посмішкою.
– Софі – візуал. Ми не просто зробимо шум, ми покажемо світло. Люди мають побачити правду.
Софі глянула на Мейсона:
– І якщо нас відключать?
– Тоді наш шум стане останнім акордом. І його запам’ятають.

Мовчання.
Потім Харпер кинула шматок арматури в стіну — метал задзвенів, як дзвін.
– Добре. Тоді давайте зіграємо цю симфонію до кінця.