Глава 21. «Пристрасть у хаосі»

Дощ уже не лив — він сипався дрібним, майже ніжним пилом, який світився в неоновому світлі. Місто дихало внизу, обпечене, гучне, нескінченне. Деінде ще спалахували червоні відблиски поліцейських прожекторів, але вони були вже далекі — мов ехо війни, що щойно промайнуло.

На даху хмарочоса “Гелікс” стояв Етан. Вологий плащ прилипав до спини, пальці стискали планшет, з якого ще йшов слабкий дим після зламу системи поліції. Він вдихав холодне повітря — воно пахло металом, озоном і свободою.

Він підняв очі — і побачив її.

Луна.

Вона з’явилася з-за рекламного щита, рухаючись повільно, впевнено, ніби ніч була сценою, а її кроки — саундтреком. Волосся, злипле від дощу, падало на обличчя, і коли блискавка на мить освітила дах, вона здавалася істотою з іншого світу — напівлюдиною, напівзвуком. Рюкзак із шумогенератором блимав зеленим індикатором, ніби серце, що пульсує.

Її очі світилися тим самим шаленством, яке він бачив на усіх екранах, коли вона запускала свої шоу, — тільки тепер це шаленство було тихим, теплим, людським. І саме тому — небезпечним.

– Я думала, ти просто голос у навушнику, – сказала вона, ступаючи ближче. Голос хрипкий, низький, із металевою лінією в середині, як тріщина у вініловій платівці. – А ти, виявляється, ще й з плоті.

Етан усміхнувся, стираючи краплю води з підборіддя.
– Плоті не багато, зате нервів — море.
– Ну, нерви тобі личать, – вона кинула рюкзак на підлогу, важко, так що звук відбився від даху. – Роблять тебе справжнім.

Вона зупинилася прямо перед ним. Між ними — лише кілька сантиметрів і пульс, який бився в унісон із тишею. Десь унизу просигналила машина, у відповідь завив пес — ніби місто саме слухало їхню розмову.

– Ти врятував нас, – сказала вона. – Хоча міг просто відключитися й зникнути.
– Ти думаєш, я зміг би? – він підняв погляд, і в його очах, відблискуючих неоном, було стільки втоми й тепла, що Луна відчула, як серце робить зайвий удар. – Після того, як почув твій сміх у навушниках? Ні. Це було як гімн безумства, який не можна вимкнути.

Луна засміялася тихо, але в сміхові було щось м’яке, майже ніжне.
– Гімн безумства — гарно сказано. Звучить як назва альбому.
– Я думав про це, – відповів він. – Тільки ще не знайшов продюсера, який переживе запис.
– Зате знайшов ту, що зламає пульт, – відповіла вона й зробила крок ближче.

Її долоня торкнулася його грудей — холодна від дощу, але пальці тремтіли від тепла.

– Ти зараз справді живий, так? Не просто код, не тінь у системі.
– Живий настільки, що це навіть болить.
– Добре, – прошепотіла вона. – Бо я втомилася торкатись лише фантомів.

Він упіймав її погляд. Не відвів.
Світ миготів довкола них — червоний неон, реклама, блискавки. Але все зникло, залишився лише цей дах і двоє, які нарешті перестали тікати.

– Якщо це сон, не буди, – прошепотіла Луна.

Етан не встиг відповісти — вона вже піднялася навшпиньки й поцілувала його.
Спершу коротко, як іскра. Потім глибше, як удар хвилі. Його руки самі знайшли її талію. Холодна тканина куртки прилипла до шкіри, серце билося під пальцями. Її тіло пахло димом, дощем і фарбою — запахом анархії.

Дощ знову пішов — сильніше.
Її волосся липло до його щоки, сіль від поту змішалася з водою.
Вона усміхнулась крізь подих:
– Ти ще й добре цілуєшся, хакере. Неочікувано.
– Я багато часу проводжу перед монітором. Маю фантазію.
– Ммм, то ти небезпечніший, ніж здаєшся.
– Тільки коли поруч хтось натискає “ввімкнути мене”.

Вона відступила на крок, сіла просто на край даху, звісивши ноги вниз. Місто розстилалося під нею, як море світла. Далекі звуки сирен уже здавалися відлунням минулої реальності.

– Вони нас ненавидять, – сказала Луна. – Кейн, поліція, всі. Думають, ми просто бунтівники. А ми ж просто хочемо, щоб світ хоч раз зазвучав правильно.
– Звучати правильно — це не про них, – відповів Етан. – Вони чують тільки накази.
– А ми чуємо ритм. І тому вони бояться. Бо музика — це свобода.

Вона зняла браслет, поставила його на підлогу — маленький динамік спалахнув м’яким світлом. І за кілька секунд над дахом розлився тихий біт — ледве чутний, як пульс двох сердець.

– Танцювати будеш? – спитала вона.
– Я не танцюю.
– Ніхто не танцює. Просто падають у ритм.

Вона взяла його за руку й потягла. Її пальці теплі, трохи шершаві від дротів і роботи. Він вагався — лише секунду. Потім дозволив.

Вони рухалися повільно, майже без музики, просто слухаючи, як ніч живе навколо — шелест дощу, шум міста, їхнє дихання. І коли вона обернулась, ближче, її губи знову торкнулися його шиї — коротко, несподівано, з викликом.

– Ти все ще вважаєш, що хаос — це зло?
– Якщо це хаос, то я хочу жити в ньому вічно.
– Тоді слухай, – вона шепнула. – Музика починається не тоді, коли ти натискаєш “play”. А коли зупиняєшся боятися.

Етан завмер. Потім розсміявся.
– Ти знаєш, що в тебе проблеми з логікою?
– А ти — із самоконтролем.
– І все ж ми ідеальна пара.
– Ммм… занадто ідеальна, щоб довго вижити.

Вона поцілувала його ще раз — глибше, відчайдушніше, наче хотіла запам’ятати кожну мить. Небо над ними розрізала блискавка. На секунду вони зникли у її світлі — дві тіні, два струми, що зімкнулися.