Глава 20. «Ніч у поліцейському відділку»

Відділок світився холодним світлом, наче шлунок міста, що перетравлює своїх ворогів.
Білий неон миготів, сирени віддалялися, і лише вітряки кондиціонерів гули, як хижі мухи над тишею.
На бетонній підлозі — калюжі води після дощу, відбитки чобіт і розкидані дроти, що досі потріскували іскрами.
Пахло мокрим пилом, металом і втомою.

Мейсон сидів на стільці посеред камери, закутий у кайданки. На обличчі — кров з розбитої брови й усмішка, така спокійна, що поліцейський навпроти нервово клацнув пальцями по планшету.
В його очах — не злість, а роздратування. Людина, що хотіла бути героєм системи, але потрапила в історію, де герої — злочинці.

– Ти розумієш, у що вплутався, Мейсон Роуз? – спитав він. Голос сухий, механічний.
– Залежить. Якщо це допит, то він надто нудний. Якщо побачення — то я не готовий до другого побачення з формою.

Поліцейський стиснув щелепи, постукав стилусом по планшету.
– Це не жарти. Ти працюєш проти системи.
– Я просто роблю музику. Ви ж її боїтеся, правда?
– Ми боїмося безладу.
– Але саме він робить нас живими. Безлад — це биття серця, просто ви його не чуєте під своїми протоколами.

Поліцейський зітхнув, щось записав, нахилився ближче.
– Ти думаєш, ти герой. Але ти просто ще одна хвиля, яку ми скоро поглинемо.

Мейсон нахилив голову.
– Хвилі, брате, не поглинаються. Вони стають штормом.

В іншій кімнаті — Луна. Її руки в наручниках, але ноги безтурботно лежали на столі. Вона стукала підборами, створюючи дрібну ритмічну партію, ніби навіть у полоні не переставала писати музику.
– Я вимагатиму адвоката! – вигукнула вона з усмішкою. – І кави. Бажано лате, з корицею. І круасан. Маленький, я ж не монстр.
– Це не бар, дівчино, – буркнув молодий поліцейський, у якого під оком все ще був слід від попередньої акції шумотворців.
– А ти не бариста, але все одно заварюєш мені нерви, – парирувала Луна, криво посміхаючись. – До речі, у тебе гарні руки. Шкода, що трясуться.

Він відвернувся, аби не показати, що почервонів.

– Як вас тільки не називають — анархісти, музичні терористи, діти без гальм…
– А ми просто діти міста. Воно нас створило, і тепер не знає, куди сховатися від власних звуків.

У сусідній кімнаті — Харпер.
Вона сиділа, нахилившись до скляної перегородки, і спостерігала за своїм охоронцем. Її очі, гострі, як лезо, віддзеркалювали його рухи.
– Хей, юначе, – звернулася вона, тихо, але так, що в повітрі щось ворухнулося. – Ти знаєш, що кайданки не застрахують тебе від мене?
Він здригнувся.
– Що?
– Жартую. Майже.
Вона повільно посміхнулася, а він, не витримавши її погляду, опустив очі.
В її усмішці було щось небезпечне — не сила, а спокій хижака, який знає: його час наблизився.

Софі ж сиділа у дальньому кутку, сховавши обличчя в долонях. Її комп’ютер вилучили, її голос тремтів.
Вона дивилася у підлогу, але перед очима бачила миготливі рядки коду, які залишились недописаними.
– Вони знайдуть усі записи… все, що я робила.
– Не знайдуть, – пролунало у навушнику. Тихо, але чітко.
Голос Етана.

Її серце застрибнуло.
– Етан?.. Ти живий?
– Не просто живий. Я — у вашій системі. Прямо під їхніми носами.

У центральній рубці поліцейського відділку монітори блищали потоками даних.
Етан сидів у фургоні десь за квартал від будівлі, руки працювали на межі звуку — клавіатура горіла зеленими відблисками.
На екрані — десятки камер, мапа приміщення, зелений вогник біля кожної з них.

– Ну що, мої шумотворці, готуйтеся до великого перформансу.
Його голос лунав у навушниках Мейсона, Луни й Харпер.
– Сюрприз, – прошепотіла Харпер, усміхаючись. – Мій улюблений хакер живий.
– І навіть гарний сьогодні, дякую, – відповів Етан. – Отже, план простий: я виводжу з ладу електронні замки, ви – створюєте шум.

– Шум — це наше друге ім’я, – Луна знизала плечима. – Коли стартуємо?
– Через тридцять секунд після того, як я вимкну світло.

– Ти романтик, Етан. Навіть у катівнях влаштовуєш вечірку.

Поліцейський навпроти Мейсона не встиг навіть зробити вдих.
Світло згасло.
Над головами клацнули реле, заіскрили монітори, і темрява впала на будівлю, мов чорна хвиля.
Луна видихнула:
– О, нарешті атмосфера.

У темряві пролунали крики.
– Що за біса?!
– Резервне живлення не працює! Всі системи лежать!
І тут із динаміків у стелі пролунала музика.
Старий хіт — суміш басу й електронного біту, який Етан змішав на ходу.
Поліцейські бігали, натикаючись одне на одного.
Камера Луни клацнула — замок відчинився.

– Вільна! – Луна підняла руки. – Нарешті!
Вона зірвала кайданки об край стола, кинула їх у монітор, той розлетівся іскрами.
– Дякую, Етане!
– Не дякуй, просто не зроби шоу в прямому ефірі.
– Я вже роблю, любий, я вже!

Харпер вийшла з кімнати, мов тінь.
Два охоронці стояли біля дверей — навіть не встигли отямитись. Два рухи — і обидва лежали.
Один з них, задихаючись, спитав:
– Хто ти, чорт забери?
– Погана звичка, – відповіла вона. – І жінка, якій набридло чекати.

Вона поправила волосся, підняла їхній пропуск і рушила далі, ковзаючи по темних коридорах, наче привид.

Мейсон вибив двері плечем і вибіг у коридор.
Софі чекала його там — очі вологі, але в руках уже флешка.
– Я взяла дані про систему безпеки. Якщо вийдемо — Кейн втратить контроль над сектором.
– Вийдемо, – пообіцяв Мейсон. – Але швидко.