Глава 19. «Погоня»

Неон тремтів у калюжах, як нервова система міста.
Десь далеко вулиці стугоніли, але фабрика дихала останніми хвилинами тиші — так, ніби перед вибухом серце само бере останній вдих.
Повітря було густе, з присмаком озону та іржі. Десь у темряві миготіло «Пульсарне» світло, що здавалося передвісником бурі.

І саме тоді — глухий вибух зверху.
Металевий дах здригнувся, сипонула іржа. Потім — звук, схожий на рій ос, що зривається в небо. Десятки червоних ліхтарів розрізали темряву, формуючи зграйний візерунок смерті.

– Дрони! – вигукнула Харпер, підхоплюючись. – Вони нас знайшли!

Її голос вдарив по повітрю, як спусковий гачок.
Луна різко підняла голову, а Мейсон уже стояв на ногах — без страху, тільки напруга в кожному русі.

– Усі на вихід! – гримнув він. – План “Пульс”! Збираємося на нижньому рівні!

Вікна вибухнули шклом, наче хтось вистрелив ізсередини. Холодний вітер вирвався до зали, підхопивши шматки пилу, плащі, аркуші креслень.
Світло миготіло, як серце в аритмії.

Луна вдарила по панелі, що стирчала з боку старої шафи, і двері аварійного виходу розчахнулися з металевим криком.
– А я вже думала, що ніч пройде спокійно, – кинулося з її вуст, коли вона хапала свій рюкзак-батарею, мов зброю. На щоках – смуги фарби, на губах – усмішка перед штормом.

Харпер різко відштовхнула стіл, за яким сиділа Софі, схопила її за руку.
– Без паніки. Дихай. Біжимо.

– Я не залишу ноутбук! – Софі вчепилася в нього, як у талісман.
– Тоді не залишай своє життя, – гаркнула Харпер і сама підхопила комп’ютер. – Я прикрию.

Вони рвонули вниз вузьким коридором.
Старі лампи блимають, кидали тіні на обличчя, як кадри з фільму, що крутиться надто швидко.
Повітря пульсувало від вібрацій — дрони прорізали дах, вивільняючи хмари газу, який пахнув металом і страхом.

– Етан! – крикнув Мейсон у комунікатор.
– Уже бачу вас, – пролунало з хрипами й статичним шумом. – Праворуч через місток, потім ліворуч до тунелю. Але швидко — поки патруль не заблокував координати!

– Прийняв! – Мейсон махнув рукою. – Луна, димову!

– О, нарешті! – Луна витягла циліндр і, з божевільним блиском в очах, метнула його просто під ноги.
Із циліндра вибухнув різнокольоровий дим із запахом грейпфрута і пороху — їхній фірмовий хаос.
– Ласкаво просимо до безуму, дітки!

– Луна, це не вечірка! – Харпер кашляла, але не втримала сміху.
– Для мене все вечірка, – кинула вона через плече, – особливо, коли є поліція!

Позаду гуркіт. Джейден з’явився з-за повороту, тягнучи кейс із обладнанням, наче валізу долі.
– Ненавиджу кардіо! І вас усіх ненавиджу теж! – задихався він.
– Дихай рівно, генію, – кинула Харпер, – нам ще бігти довго.

Перші кулі просвистіли поруч, вибухаючи іскрами, коли торкались металу.
Поліцейські дрони стріляли електромережами, які спалахували, як блискавки.
Харпер зупинилась на секунду, підняла металеву трубу, що лежала під стіною, і, з розмаху — розбила дрон просто в повітрі.
– Нічого особистого, малюк.

– Харпер, ти з нами? – крикнув Мейсон.
– Я завжди попереду. – Вона кинулась уперед, мов хижак, очі світяться, руки міцно стискають комп’ютер Софі.

Вони увірвались до старої вентиляційної шахти — вузький тунель, обшитий ржавими решітками.
Під ногами плюскотіла вода, над головою гуділи труби.
Гавкіт службових псів лунав ближче з кожною секундою.

– Вони вже оточують! – Етан говорив уривчасто. – Три хвилини! Максимум п’ять, поки периметр не замкнеться!

– Три хвилини — це вічність, – пробурмотіла Луна, витягуючи свій улюблений пристрій — колонку «LOUD».
– Тільки не це, – застогнав Джейден.
– Саме це, – посміхнулась вона й натиснула кнопку.

Бас вибухнув. Повітря буквально здригнулося.
Стіни затрусились, вода бризнула вгору, а дрони зависли, втративши орієнтацію — звук розривав систему навігації.

– Вперед! – вигукнув Мейсон. – Поки вони оглухли!

Вони кинулись крізь дим і баси.
Софі спіткнулась — Харпер підхопила її, міцно притискаючи до себе.
– Ти в нормі?
– Так, дякую, я… просто боюся.
– Боятись нормально. Не бігти — ні.

Вони бігли далі.
Луна сміялась, як божевільна, — її сміх зливався з шумом.
Позаду — блиск світла, кулі, що вдаряють об бетон, і крики поліцейських.

Один із дронів опустився занадто низько, вистріливши електросіткою прямо в Луну.
– Обережно! – закричала Харпер, кинулась, збила Луну з ніг. Сітка пролетіла над головами, і з гуркотом ув’язлася в стіні.
Вони впали на підлогу, ковзаючи по пилюці.

Луна глянула на неї з усмішкою:
– Якщо хотіла мене обійняти — просто скажи.
– Ти не в моєму типі, – огризнулась Харпер, піднімаючись. – Я рятую тільки проблемних.
– О, тоді залишай мене у списку.

– Рухаймося! – гаркнув Мейсон. – Швидше!

Вони вискочили на вулицю.
Місто зустріло їх шаленим ревом сирен і блиском неону, що змішувався з дощем.
Небо горіло електрикою, а повітря пахло озоном і страхом.

– Розділяємось! – Етан кричав у комунікатор. – Софі, Джейден — на схід, через тунель. Мейсон, Луна, Харпер — тримайте напрямок на міст! Зустріч у точці “Омега”!