Глава 18. «Секрет Софі»

Ніч опустилася на фабрику важким, глухим ковдром.
Зовні місто жевріло неоном — десь далеко миготіли вогні патрулів, дрони малювали у повітрі срібні кола, а всередині старого складу панувала майже абсолютна тиша.
Тільки «Пульсар» потріскував у кутку, наче нервовий серцебіт системи, що готується до вибуху.
Повітря пахло озоном, пилом і чимось схожим на передчуття.

Мейсон спав сидячи — його голова впала на груди, пальці досі стискали карту маршрутів.
Луна стояла біля вікна, курила коротку електронну сигарету, в тьмяному світлі її волосся відсвічувало відтінком попелу.
Харпер не спала. Вона сиділа на підвіконні, обійнявши коліна, слухаючи, як у темряві щось нашіптує старий комунікатор.
Тихо, ледь чутно. Голос жіночий.
Знайомий.

– …Річард… ти чуєш мене?..

Ім’я пройшло крізь повітря, як лезо.
Харпер застигла. Серце, здавалось, пропустило удар. Її очі повільно піднялися. Софі стояла спиною, тримаючи комунікатор біля вуха, притиснувши його долонею, ніби приховуючи секрет.
Її плечі тремтіли.

– Річард, – повторила вона тихо, – я… я зробила, як ти казав… але це вже не просто група. Вони… справжні.

Харпер піднялася з підвіконня. Кожен рух — обережний, мов у хижачки, що підкрадається.
Кожне слово Софі билося об бетон, ніби краплі крові.
– Вони довіряють мені, – продовжувала Софі. – Але якщо ти справді підеш на зачистку — попередь мене. Я зможу їх вивести. Без жертв. Обіцяй мені.

Тиша у відповідь.
Потім — коротке клацання. Сигнал обірвався.

Харпер зробила ще крок.
– Цікава ніч для сповіді, га?

Софі здригнулась. Комунікатор випав із рук, упав на бетон з глухим звуком.
– Ти… ти підслуховувала?

– Ні, – холодно відповіла Харпер. – Я просто не сплю, коли хтось шепоче ім’я нашого головного ворога.

– Це не те, що ти думаєш, – почала Софі, але голос зрадницьки здригнувся. Її зіниці розширилися, дихання збилося.

– О, повір, я думаю достатньо, – Харпер зробила крок уперед. – Ти працюєш на Кейна? Від самого початку?

– Ні! – Софі рвучко вдихнула. – Я… я знала його раніше.

Харпер підняла брову, обличчя лишалося крижаним.
– «Знала» — звучить цікаво.

Софі знизала плечима, але руки тремтіли, пальці шукають опору на стіл.
– Це було до всього цього. До шуму, до команди. Я була… журналісткою. Він був моїм джерелом. Ми зустрічались кілька місяців. Я думала, він — просто людина, що хоче змінити систему зсередини.

Харпер усміхнулась — гірко, без тіні тепла.
– Ти думала, що Річард Кейн — романтик? Господи.

– Я не знала, хто він! – зірвалася Софі. – Він говорив про ідеали, про свободу, про контроль… він здавався розумним, справедливим. І тоді я закохалася.

Її голос став тихішим, ледь не шепотом:
– Поки не побачила, що за ним стоїть. Як він наказував людям зникати. Як він стирав обличчя з баз даних. Як... після кожного протесту я втрачала когось зі знайомих.

Харпер мовчала. Тиша між ними напружилася, як струна. Десь у глибині фабрики загудів старий вентилятор — єдиний свідок їхнього протистояння.

– І коли ти вирішила знову йому подзвонити? – нарешті промовила вона.

– Коли ми втратили базу, – зізналася Софі. – Я хотіла попередити його, щоб не чіпав інших. Я не знала, що він знову прийде за нами. Я просто… хотіла розуміти.

Харпер насупилась, зробила ще крок.
– І ти думаєш, що він тебе пожаліє? – голос став гострим, як скло. – Ти не розумієш, Софі. Для таких, як Кейн, ми всі — просто дані. Навіть ти.

Софі різко підійшла ближче.
– А ти, Харпер? Ти ж теж колись була на їхньому боці!

Очі Харпер спалахнули, як короткий розряд.
– Так. І я знаю, що вони роблять із тими, хто сумнівається. Я бачила лабораторії, де тиша вбиває швидше за кулі. І саме тому я втекла.

Вони стояли обличчям до обличчя, дихаючи швидко, як перед бійкою. Дві жінки — з різних світів, але з одним болем.

– Ти не розумієш, – прошепотіла Софі. – Кейн не був таким спочатку. Він був людиною. Він... любив мене.
– А потім — почав слухати тебе через мікрофон, так? – відрізала Харпер. – І тепер ти знову даєш йому доступ до себе.

Софі відвернулась, її плечі здригнулись.
– Ти думаєш, мені легко? Що я хочу цього?
– Мені байдуже, чого ти хочеш, – сказала Харпер тихо, але в кожному слові відчувалась сталь. – Мені важливо, чи ми ще можемо тобі довіряти.

Тиша розірвалася скрипом дверей.
На порозі — Луна. Волосся скуйовджене, очі палають.
– Що тут відбувається?

Харпер коротко кинула:
– Твоя подруга має зв’язок із Кейном.

Луна подивилась на Софі.
Її обличчя — бліде, але спокійне. Вона ніби намагалася не показати страху.
– Це правда?

– Частково, – відповіла Софі. – Я знала його раніше. Але я не зрадила вас.

– Ти шепотіла його ім’я, – сказала Луна повільно. – Це не схоже на випадкову пам’ять.

Софі ковтнула.
– Я хотіла дізнатись, що він планує. Щоб нас не застали зненацька.