Глава 17. «Сміливий план Луни»

Фабрика “Вісімнадцять” прокидалася, мов гігантський звір після довгого сну.
Десь у глибині тріскотіли старі генератори, світло миготіло, ріжучи темряву ламаними спалахами. Запах іржі, пилу, фарби й електрики змішувався в єдиний нервовий аромат нової змови.
По підлозі розтікалися плями нафти, у повітрі стояв шорох дрібних іскор, а десь зверху ще хтось — може, птах, може, дрон — шарудів крилами в тріснутому даху.

Луна стояла на старому столі посеред цеху, в босоніжках, із закоченими рукавами, вся в фарбі й блиску, як дика муза революції. Її волосся світилися рожевими відблисками, а очі горіли — не просто ідеєю, а чистим вогнем, який не можна згасити навіть під бетоном. Вона тримала в руках мікрофон, обмотаний дротами й клейкою стрічкою — наче символ бунту, і кожен рух її руки був схожий на диригування хаосом.

– Слухайте мене уважно! – її голос луною відбивався від стін. – У нас є дві доби. Потім — усе. Кейн, “Генезис”, зачистка.

Вона зробила паузу, вдихнула.
На секунду повітря стало густим, як перед грозою.
– Тому ми зробимо те, що ніхто не очікує. Ми не сховаємося. Ми не втечемо. Ми зробимо шоу.

– Шоу? – підняв брову Етан, стоячи біля панелі живлення. – Ти серйозно? У нас немає навіть стабільного живлення, не кажучи вже про сцену.

– Тим більше, – відповіла Луна, і на мить її очі спалахнули. – Ми створимо хаос там, де вони очікують тиші. Ми вийдемо на стару телевежу і запустимо трансляцію прямо у мережу “Genesis”. Їхні алгоритми не зможуть заблокувати живий шум. Він не піддається прогнозу.

– Це самогубство, – сказав Етан, але в його голосі звучала не лише тривога, а й ледь помітна захопленість.
– Це мистецтво, – виправила вона. – І кожне справжнє мистецтво трохи смертоносне.

Джейден з-за купи ящиків, де щось паяв, захихотів:
– Звучить як план, який мене або вб’є, або зробить легендою. І я ще не вирішив, що краще.
– Головне — не нудно, – підморгнула йому Луна.
– Тоді точно з тобою, – відповів він, розв’язуючи провід зубами.

Софі дивилась на Луну з тією самою сумішшю подиву й обережного захоплення, з якою дивляться на блискавку.
– Якщо ми це зробимо, місто побачить нас. Усі. Без фільтрів.
– Саме цього я хочу, – кивнула Луна. – Ми повернемо людям звук. Живий, недосконалий, справжній. Нехай хоч раз почують нас без дозволу.

Мейсон стояв осторонь, опершись на металеву колону, і його обличчя було наче маска — холодна, рівна. Але в очах бушував шторм.
– А ти подумала, що буде, коли вони визначать точку передачі? Коли дрони полетять прямо до нас?

– Подумала, – відповіла вона. – І мені все одно. Бо краще згоріти в ефірі, ніж згаснути в тиші.

Вона сказала це тихо, але так, що навіть гул генератора стих.
Її голос зірвався — і, може, лише Мейсон помітив, як на секунду її пальці тремтіли. За цим безстрашшям стояв страх, глибокий, як чорна вода. Але вона не дозволяла йому керувати.

Харпер Квінн стояла в тіні, спостерігаючи. Її погляд ковзав між ними, аналітичний, уважний, але в ньому вже народжувалася цікавість.
– Ти говориш, як людина, яка вже вирішила, що не має що втрачати, – сказала вона рівно.
– А ти — як людина, яка колись втратила все, – відрізала Луна.

На мить між ними зависла електрична напруга.
Дві жінки — дві сили. Інстинкт і розрахунок. Вогонь і холод.
Навіть повітря між ними пахло озоном — перед блискавкою.

– Я не проти твого шоу, – продовжила Харпер, – але якщо ти хочеш транслювати на всю систему, тобі треба доступ до головного каналу. І це не телевежа. Це серверна в центрі “Genesis”.

– Ідеально, – усміхнулася Луна, нахиливши голову. – Тоді підемо туди.

Мейсон різко обернувся.
– Ти жартуєш? Це центр міста! Три рівні охорони, теплові сканери, дрони!
– То буде видовищно, – знизала плечима вона. – Люди побачать, як шум увірветься в серце тиші.

– Це не план. Це катастрофа, – прошипів Етан.
– Катастрофи — моя спеціальність, – кинула Луна, і її усмішка була надто яскравою, щоб хтось зміг її зупинити.

Софі підійшла ближче.
– Якщо ми це зробимо… ми вже не зможемо повернутися.
– Ми й не збираємось, – прошепотіла Луна.

Ніч опустилася на фабрику, мов оксамитова завіса.
Світло прожекторів миготіло, відбиваючись у калюжах. Луна й Джейден працювали на підлозі, оточені проводами, магнітами, старими колонками. Вони крутили дроти, створюючи з металу й пластику новий “інструмент” — гібрид динаміка, підсилювача й світлового генератора.

– Назвемо його “Пульсар”, – сказала вона.
– Бо він вибухне, коли ми цього не очікуємо? – буркнув Джейден, витираючи лоба.
– Бо навіть у темряві він пульсує, – відповіла вона з посмішкою.

Етан стояв осторонь із планшетом, нервово постукуючи пальцями по екрану.
– Якщо хочеш підключитись до центрального каналу, нам потрібен код доступу рівня “Альфа”. Без нього – максимум кілька секунд ефіру.
– Кілька секунд вистачить, – сказала Луна. – Щоб увірватися в голови. Щоб зламати алгоритм. Щоб дати людям шум, який вони запам’ятають.

Харпер сиділа на підвіконні, курила електронну сигарету. Її очі ковзали за Луною, і в них блищало щось, схоже на суміш жалю й визнання.
– Ти нагадуєш мені себе, – сказала вона тихо. – Колись.
– І що сталося з тією тобою? – спитала Луна.
– Вона виграла. Але ціною свободи.
– Тоді я програю красиво, – відповіла Луна і кинула їй гайковий ключ, яким та ледь встигла зловити. – І з ефектом світла.