Глава 16. «Неочікуваний союзник»

Тиша тунелю тріснула, коли каблук Харпер Квінн ударив по металу вдруге.
Глухий, рівний звук розлетівся луною, і вся команда Шумотворців інстинктивно напружилась. Повітря ніби завмерло, а пил у світлі ліхтарів завис між ними, наче дрібні частинки очікування.

Ліхтар Етана блиснув їй в обличчя — і світ побачив нову постать, яка одразу не виглядала ворогом… але й точно не другом.

Вона стояла нерухомо, у темному шкіряному плащі, що вбирав у себе світло, наче чорна вода.
Висока, струнка, з гострими рисами, які здавалися вирізаними лезом. Темне волосся з фіолетовим відливом спадало на щоки, і коли вона повертала голову, відтінок миготів, як електричний спалах.
Очі — світло-сірі, з тінню крижаної іронії, погляд точний, майже математичний, але в ньому було щось, що змушувало не відводити очей.
На шиї — ланцюжок із жетоном, старим, подряпаним, як пам’ять.
Її губи не мали помади, але виглядали небезпечно живими, злегка пересохлими від холоду — наче могли або поцілувати, або вжалити.

Вона не скидалася на втікачку. Вона скидалася на хижачку, що йде по сліду.

– Отже, це ви, – повторила вона, голосом, у якому сплелися насмішка і повага. – Легендарні Шумотворці. Група, через яку інспектор Кейн не спить ночами.

– І не тільки він, – хмикнула Луна, схрестивши руки. – А ти хто така? Репортерка з пекла?

– Можна й так. – Харпер ступила вперед. Її рух був плавним, точним, наче хореографія контролю. – А можна — колишня працівниця “Genesis”, яка втомилася дивитися, як система перетворює людей на алгоритми.

Мейсон напружився, зробив крок до неї.
– “Колишня”? Ти сама пішла чи тебе вигнали?

Вона усміхнулася куточком губ, без радості.
– Я… зникла. Система не любить, коли хтось перестає бути частиною її коду.

– У тебе дивна манера говорити, – кинув Етан. – Наче одночасно цитуєш філософський маніфест і поліційний звіт.

Харпер підняла брову.
– Мабуть, це побічний ефект життя між двома реальностями.

Вона глянула на нього, і навіть його холодна логіка трохи похитнулась.
Її погляд не був ворожим — він був дослідницьким. Так дивляться на експеримент, що почав сам себе перевершувати.

Джейден пирснув:
– Ага. І випадково принесла нам фургон поліції на хвіст?

Вона спокійно дістала з кишені стару картку доступу — з подряпинами, немов від іскор. Кинула Мейсону.
– Це ключ до серверів Кайна. Його приватний сегмент. Зможете побачити все: місця, дрони, спостережні пункти. Якщо, звісно, вмієте працювати з кодом.

Етан узяв картку, перевернув її кілька разів.
– Це справжній біометричний пропуск. Такі носять лише ті, хто має допуск до “Сектора Q”.
Він глянув на неї різко:
– Звідки?

– Там, де його загубили ті, хто вважав себе безсмертними, – відповіла вона. – Я бачила, як “Genesis” запускала проєкт. Вони хотіли зробити з шуму зброю. А ви зробили з нього мову.
Її голос став тихішим, але глибшим.
– Тому я тут.

Луна прижмурилась.
– Красиво говориш. Але красиві слова — це завжди обгортка для ножа.

– Залежить, у чиїй руці ніж, – відповіла Харпер. – У моїй він — інструмент.

Мейсон нахилив голову, роздивляючись її.
– І чого ти хочеш натомість?

– Вижити, – сказала вона просто. – Або, якщо пощастить, померти не дарма.

Софі піднялась і підійшла ближче, пильна, але без агресії.
– Ти кажеш, що бачила “Genesis”. Що це насправді? Компанія? Корпорація?

Харпер подивилася на неї з дивною ніжністю, мов на когось, хто ще не зіпсований системою.
– “Genesis” — не корпорація. Це колективна свідомість. Вони збирають дані не для контролю, а для передбачення. Їм потрібен не порядок — їм потрібне передбачуване майбутнє.
Пауза.
– І саме ви — найнепередбачуваніше, що вони зустрічали.

Луна фыркнула.
– Значить, ми — помилка.

– Ви — збій у коді, – кивнула Харпер. – А збій — це завжди початок нової мови.

Мейсон ледь усміхнувся, але в його очах лишалася напруга.
– Гарні фрази. Та ми вже бачили, як гарні фрази продають душі.

– Я свої вже віддала, – відповіла вона спокійно. – Тепер залишилось лише тіло. І трохи совісті.

Зверху пролунав гул — вібрація металу, потім коротке виття сирени.
Етан кинувся до планшета:
– Вона права. Дрони наближаються.

– Чудово, – зітхнула Луна. – І знову ніч у стилі “виживи, якщо можеш”.

– Збираємось! – наказав Мейсон. – Софі, забери записи. Джейден, генератори. Етан, відключи сигналізацію.

Харпер дивилася на них, а потім спокійно сказала:
– Є старий тунель під нами. Його ніхто не використовував із часу закриття транспортної мережі. Я покажу.

– А якщо це пастка? – запитав Джейден.

Вона нахилилась до нього ближче, настільки, що він відчув запах озону й металу від її волосся.
– Якщо пастка — принаймні буде красиво.

Вони рушили.
Холодні стіни, гул вентиляційних труб, кроки, що віддавалися луною.
Мейсон ішов поруч із Харпер. Її рухи були впевнені, стримані, точні — як людини, яка звикла ходити між пастками і залишатись живою.