Глава 15. Перша велика поразка

Ранок почався не з сонця — а з сирени.
Гострий звук розрізав місто, немов лезо по живому. Усе в Мейплтоні завмерло на мить — машини на перехрестях, торговці на ринку, навіть голуби під дахами. Сирена ревла, мов попередження богів: сьогодні впаде ще один світ.

На околиці, серед бетонних руїн старої фабрики, стояли чорні фургони поліції. Звідти виходили озброєні люди у броні з логотипом Департаменту Контролю Міста. Над ними — десятки дронів, холодні, бездушні, як комахи-спостерігачі. Вони зависли у повітрі, химерно миготіли ліхтарями, скануючи все: повітря, стіни, попіл.

Колись тут гуділи колонки, лунали сміх і музика.
Тепер — лише металевий шелест.

Інспектор Річард Кейн стояв у центрі спустошення.
Його постать — темна, висока, рівна. Плащ колихався на холодному вітрі. На обличчі — спокій, який міг би налякати навіть смерть.
Він дивився на уламки, ніби читав історію, написану криком і фарбою.
TRUST IS A NOISE TOO — останні слова, залишені на стіні, пульсували червоним. Фарба ще не висохла, блискала під лампами дронів, як кров на бетоні.

Кейн торкнувся напису пальцями, червона пляма залишилася на чорній рукавичці.
– Іронічно, – вимовив він, і голос його прозвучав майже з ніжністю. – Навіть коли вони програють, вони малюють красиво.

Нора Блейк, його аналітикиня, підійшла ближче, тримаючи планшет.
– Вони втекли близько четвертої ранку. Останній сигнал дрона — старий міст на східному секторі. Потім — тиша.

– Тиша ніколи не триває довго, – промовив Кейн, злегка усміхнувшись. – У них є талант робити шум навіть тоді, коли здається, що вони зникли.

Він пройшовся серед уламків, спинився біля згорілого плаката — на ньому ще виднівся обличчя Луни з написом “We make chaos sound like art.”
Кейн торкнувся плаката долонею.

– Молодість завжди думає, що бореться з системою. – Його голос потонув у гулі дронів. – Але система завжди чекає, поки вони втомляться.

Він підняв погляд догори, де неон ще горів, і сказав тихо, майже сам до себе:
– Цього разу диригентом буду я.

У старому вагоні метро, де колись їздили пасажири, тепер жили привиди революції.
Пил танцював у світлі лампи, запах іржі та старого металу змішувався з потом, втомою і кавою з минулого життя.

Шумотворці сиділи мовчки.
Кожен у своїй реальності.

Джейден колупав гайковим ключем корпус зламаної колонки, намагаючись не дивитись ні на кого.
– Просто скажіть мені, – пробурмотів він, – чому все класне завжди вибухає раніше, ніж треба?
Його голос зривався, і було чути, що це не жарт.

– Бо ти завжди додаєш занадто багато вольт, – буркнув Етан, не відриваючись від планшета.

– Я додаю життя, – огризнувся Джейден. – А ти постійно додаєш страху.

Софі сиділа на ящику, тримаючи камеру. Вона не вмикала її вже понад годину — вперше за весь час. Її пальці стискали об’єктив, немов вона боялася відпустити ту частину себе, яка ще вчора знімала свободу, а сьогодні — лише поразку.

– Може, хтось зробить хоч щось? – тихо сказала вона. – Або ми просто будемо дивитись, як нас стирають?

Мейсон стояв біля старої карти міста, накресленої червоним маркером. Його руки тремтіли, але рухи залишалися точними.
– Ми втратили базу, – вимовив він рівно. – Але не втратили себе.

Луна, сидячи осторонь, підняла очі, і в них блиснув вогонь.
– Себе ми втратимо, якщо продовжимо тікати, – сказала вона хрипло. – Тиша — це їхня перемога.

– А смерть — це твоя, – відповів Етан. – Ми більше не маємо права на помилки. У них тепер усе під контролем: дрони, тепловізори, нейросканери. Ми вже на їхній карті, Мей.

– І що? – втрутилася Софі. – Ми змінимо ритм. Вони думають, що ми граємо на їхніх нотах, але ми створимо новий звук.

Мейсон зціпив щелепу, але цього разу не відповів одразу.
Його пальці мимоволі стиснули металеву балку, ніби тільки фізичний біль міг утримати всередині те, що рвалося назовні.

«Якщо я зламаюсь — вони посиплються. Якщо я не поведу — вони зупиняться.»

Груди стискало, дихання стало важким, уривчастим. У голові — спалахи: Джейден у крові, Софі серед уламків, Луна, що сміється, ховаючи тріщини, Етан, який не розуміє, що інколи план і сила — не одне й те саме.

«Я не можу бути всюди. Я не можу рятувати всіх. Але якщо я перестану тягнути — хто поведе їх далі?»

Він заплющив очі на одну, коротку секунду.

І саме ця мить — була найнебезпечнішою.

Джейден роздратовано кинув гайковий ключ.
– У нас навіть інструментів нема! Тільки пил, страх і зіпсована кава!

– Коли шум зникає, – спокійно сказав Мейсон, не обертаючись, – його не замінює тиша. Його замінює очікування. А очікування — це найстрашніша форма звуку.

Тиша. Десь у кутку тріснув кабель, і всі здригнулися.

Луна підвелась, повільно підійшла до нього.
– Скажи, Мей, що ти відчуваєш? Не як лідер. Як людина.

Він заплющив очі, вдихнув, і коли заговорив, голос його був зовсім інший — без броні.
– Відчуваю… порожнечу. Наче мене хтось вимкнув. Але поки ми разом — цей звук не зник.