Глава 14. Мейсон на межі

Ніч після конфлікту висіла над містом, як розірвана плівка. Повітря було густе, насичене пилом і тишею, що боліла у вухах. Місто дихало важко, як поранений звір після бурі. Десь унизу бурмотіли трамваї, віддалений гуркіт двигунів губився в темряві, а над дахами спалахували червоні проблиски сигнальних вогнів — немов сповільнене серцебиття мегаполісу.

Сховок спорожнів. Тільки слабке світло лампи розливалося по підлозі, огортаючи уламки дротів, банки з фарбою, касети, мікрофони і розкидані речі, що здавалися уламками чужого життя.
Пахло потом, пилом, металом і залишками адреналіну.
Навіть повітря мало присмак поразки — трохи гіркий, трохи знайомий.

Мейсон сидів сам на старому дивані, що скрипів при кожному русі, ніби пам’ятав усіх, хто колись на ньому спав, мріяв або плакав.
Його тінь довго тремтіла на стіні, немов сам він був лише привидом власної сили.
Сорочка зім’ята, рукави закатані до ліктів, руки в подряпинах, на долонях — засохла фарба й кров від дрібних порізів.
Він уперся ліктями в коліна й дивився в підлогу, наче там міг знайти якусь відповідь. Думки били, як басові хвилі — важкі, монотонні, не даючи спокою.

Десь унизу дзенькнула ложка, потім — тихий стукіт кроків.
Софі з’явилася в дверях. Її обличчя було напіву світлі лампи, волосся розсипалося по плечах, погляд — лагідний і втомлений, як у людини, що надто довго тримає чужий біль.

Вона тримала два кухлі — один із кавою, другий із чимось темним, що парувало і пахло ніччю.
– Я знала, що ти тут, – сказала вона, сідаючи поруч. – Знову думаєш про неї?

Мейсон не підняв очей. Його голос був тихим, хриплим:
– Про всіх, якщо чесно. Але, так… і про неї теж.

Софі повільно вдихнула, погойдала кухоль у руках.
– Луна гаряча. Вона не вміє по-іншому.

– А я маю, – гірко посміхнувся він. – Я ж «лідер», правда? Той, хто тримає все докупи, коли всі інші розлітаються.
Він провів долонею по волоссю. – Смішно… ніхто не розповідає, що керувати людьми — це як намагатися утримати грозу в долонях.

– Мей, – вона торкнулася його плеча, – ти не робот.

– А хтось повинен ним бути. Бо якщо ні — нас просто розірве.

Тиша. Тільки гул міста, що долинав з-за бетонних стін.
Він нахилився вперед, пальці стиснулися в кулак.

– Коли я тільки створював «Шумотворців», думав, що це буде гра, Соф. Протест із гумором, з музикою, трохи божевільний, трохи поетичний. Ми жартували, фарбували стіни, запускали дрони з фаєрами, записували треки просто на дахах.
А потім… усе стало справжнім. Занадто справжнім. І тепер я бачу, що ми стоїмо над прірвою. І кожен наш виступ — крок угору, але й ризик упасти вниз.

Він замовк, вдихнув повітря, що пахло гаром і старим залізом.
Софі глянула на нього, її пальці ледь торкнулися його руки.
– Ти не мусиш усе контролювати. Ми тут не тому, що ти нас ведеш, Мей. Ми тут, бо віримо в тебе.

Він гірко посміхнувся.
– Віра не тримає систему. Її тримають нерви. А мої… тріщать, Соф. Я відчуваю це. Іноді здається, що в мені теж уже шум — але не той, що творить, а той, що руйнує.

Її погляд пом’якшав.
– Ні, – сказала вона тихо, – цей шум — життя. Просто ти зараз його боїшся.

Він підвів очі. У них блищала втома, щира і глибока.
– Я боюся підвести їх, – зізнався він. – Луну, Етана, тебе. Усі дивляться на мене, наче я знаю, що роблю. Але, клянуся, я часто не маю уявлення. Я просто імпровізую, граю наосліп.

– І саме тому ти кращий за них, – сказала Софі. – Бо не граєш роль. Бо чесний.

– А може, я просто втомився бути героєм, – пробурмотів він, опускаючи голову.

Вона нахилилася ближче, її волосся торкнулося його щоки.
– Герої завжди втомлюються, Мей. Але саме тоді вони стають справжніми. Бо тільки той, хто знає втому, розуміє ціну сили.

Він подивився на неї довго. Її очі світилися м’яко, як тепле світло серед бетонного холоду.
Він простягнув руку, ледь доторкнувся до її щоки.
– Софі… якщо завтра нас накриють, якщо все згорить — ти не пожалкуєш?

– Я вже ні про що не шкодую, – відповіла вона, нахиляючись ближче. – Бо цей шум — справжній. І навіть якщо він зникне, я пам’ятатиму його у собі.

Їхні лоби торкнулися.
У повітрі — запах кави, пилу й чогось нового.
Він торкнувся її губ — коротко, несміливо, але щиро. Поцілунок був не про пристрасть, а про виживання.
Ніякої драми — лише дві людини, які, попри хаос, хотіли відчути, що вони ще живі.

Коли вона відступила, усміхнулася крізь тремтіння.
– От бачиш? Ти ще не зламаний.

– Можливо, просто трохи зіпсований, – буркнув він, але в голосі з’явилася ледь помітна усмішка.

– Таких і люблять найбільше, – кинула вона, і її усмішка вперше змусила його по-справжньому засміятися.
Його сміх був коротким, глухим, але живим — першим за довгий час.

Грюкнули двері.
Металевий відголос пройшовся по сховку, мов лезо.
Софі здригнулася, вимкнула лампу. Світло згасло, лишивши їх у напівтемряві, де серцебиття здавалося гучнішим за будь-який шум.

– Хто там? – прошепотіла вона, ховаючи дихання.

– Напевно, Етан або Джейден, – сказав Мейсон, але в його голосі вже прорізалася тривога.