Глава 13. Луна проти Етана

День видався задушливим — не просто спекотним, а таким, що ліз у легені, немов сам Мейплтон задихався від власних гріхів.
Сонце розмазалося по небу, як розплавлений метал, а повітря в сховку — їхньому тимчасовому притулку — було важким, гірким, з запахом гару, пилу і старої проводки.

Навіть чайник, який хрипів на плитці, наче старий курець, здавався роздратованим.
Звуки, запахи, світло — усе нервувало.

Всередині панував хаос. Металеві деталі, дроти, розкриті колонки, розбиті банки з фарбою.
На бетонних стінах — написи:
"NOISE = LIFE",
"BURN THE SILENCE",
і великий напис, який Луна зробила вночі — червоний, як кров: "MAKE THEM HEAR".

Луна стояла посеред зали. Волосся — розпатлане, блискуче, з відтінками рожевого, синього, ніби вловлювало неон.
Фарба на руках, пил на колінах, очі — як два розряджені акумулятори, що все ще світять.
Вона працювала над своєю «шумовою вежою» — хаотичною інсталяцією з металу, колонок і світлових панелей, яка мала стати кульмінацією наступного виступу.

– Якщо ми синхронізуємо вибух світла з басом, – захоплено промовила вона, розмахуючи гайковим ключем, – це вдарить просто в серце! Люди відчують, що ми живі!

Етан, який сидів за старим дерев’яним столом, навіть не підняв голови.
На ньому були чорні навушники, а перед ним – планшет, усіяний схемами, графіками, кодом.
Він говорив спокійно, але в його голосі було щось ріжуче.
– А потім відчують, як їх б’є струмом. Ця система нестабільна. Ти вже перевантажуєш контур.

– Розслабся, професоре безпеки, – Луна кинула кабель на підлогу, не відводячи від нього погляду. – Ми не в лабораторії. Це мистецтво.

– Мистецтво не повинно вбивати глядачів, – сухо відповів він.

– А хто сказав, що ми граємо для глядачів? Ми граємо, щоб розбудити тих, хто спить!

Її голос був гучний, різкий, і Мейсон, який сидів поруч і паяв дроти, мимоволі підняв голову.

– Хлопці, – кинув він, обережно, ніби намагався розвести двох хижаків. – Давайте без перфомансу під напругою, добре?

Але Луна вже не слухала.
Вона хапала кабелі, викручувала гвинти, працювала на межі — швидко, без зупинок, ніби її пальці керувалися нею лише частково.
Очі — блискітки шаленства й віри.

– Ми маємо зробити щось, що переверне систему! – кричала вона, надихаючись власним хаосом. – Не просто концерт, не просто вечірку! Ми створимо революцію через звук!

– Якщо ти ще раз скажеш слово “вибух”, – перебив її Етан, – я відключу все живлення і знову перевірю проводку.

– Не смій мене зупиняти! – крикнула вона, вириваючи руку. – Ти не розумієш, що таке натхнення, бо ти – холодна машина!

Вона штовхнула його плече, залишивши на сорочці слід від фарби.
Етан зціпив зуби.
– А ти – бомба, яка сама не знає, коли рвоне.

– Може, саме це нам і потрібно! – її голос лунав майже з відчаєм. – Розрив, вибух, катарсис!

Їхні очі зустрілися — в них були вогонь і лід.
Повітря між ними потріскувало, ніби проводка справді ось-ось загориться.

– Ти навіть не протестуєш, – сказав він, тихо, але жорстко. – Ти просто хочеш згоріти.

– І що? – її усмішка була дивна, суміш болю й божевілля. – Краще спалахнути, ніж гнити у тиші.

Софі стояла осторонь, із камерою в руках, ловлячи кожну мить.
Вона бачила, що це вже не просто суперечка — це зіткнення світів.
Два способи жити.
Дві філософії.
Два серця, які б’ються в різних ритмах.

Мейсон підвівся, кинув паяльник на стіл.
– Досить! Ми тут, щоб створити музику, а не катастрофу!

– Скажи це йому! – вигукнула Луна, вказуючи на Етана. – Він боїться всього, що не можна обчислити!

– Бо я знаю, що таке наслідки, – гаркнув Етан. – Якщо нас накриють — твоє мистецтво стане доказом у справі, а не символом свободи!

– А твої таблиці? – Луна блиснула очима. – Їх хтось коли-небудь відчує серцем?

Вона кинула ключ. Метал дзенькнув — як постріл.
Тиша, напружена, мов натягнута струна.

– Луна, – Мейсон видихнув, – прошу тебе…

– Я не можу зупинитись! – її голос зірвався. – Бо якщо зупинюсь, почую страх. А я не хочу його чути!

Етан ступив ближче, схопив її за зап’ястя — не грубо, але твердо.
– Досить.

– Відпусти! – вирвалась вона і вдарила його по грудях. – Ти мене душиш своєю логікою!

Він застиг на місці, вдихнув.
– Я тебе рятую.

– А я не просила, – прошепотіла вона, майже зі сльозами. – Я просто хочу жити гучно.

Вона рвучко взяла банку фарби і хлюпнула її на підлогу.
Рожева пляма розтеклася, утворивши форму — як пульс серця.

– Ось наш ритм, – сказала вона. – Не твої схеми. Не їхні закони. Наш.

Етан дивився мовчки.
– Ти думаєш, що це свобода, – сказав він нарешті. – Але це просто хаос, який пожирає тебе зсередини.

– Хаос — теж музика, – відповіла вона. – Просто ти не вмієш її чути.