Глава 12. Зрада чи випадковість?

Ранок упав на місто, як мокра ковдра — важкий, липкий, безпросвітний.
Світло ламалось у вікнах, не доходячи до землі — наче саме сонце не хотіло бачити цей день. Повітря пахло пилом, гаром і потом — аромат міста, що ще не прокинулось після нічної погоні.

У покинутому складі, який колись належав старій студії звукозапису, панував напівтемний безлад. Провода зміїлися по підлозі, колонки стояли на ящиках, лампи блимали, наче нервові сигнали. На стіні — графіті, старі афіші гуртів, облуплена фарба. І посеред цього — вони. Команда шумотворців.

Софі сиділа на холодній підлозі, загорнувшись у стару байкову куртку, і пильно дивилася в екран ноутбука.
Мейсон стояв поруч, тримаючи кухоль з холодною кавою, що вже давно втратила смак.
На екрані — відео. Їхній поцілунок. Їхня втеча. Їхній хаос, перетворений на контент.

Музика з відео лилась з колонок — хтось наклав фоновий біт, додав титри, уповільнення.
#NoiseIsLove.
#FreedomKiss.
#SoundRevolution.

Підписники рахувались тисячами.
А коментарі — десятками тисяч.

– Ми стали мемом, – тихо сказала Софі, опускаючи погляд. – І не з власної волі.

Мейсон мовчав. Його обличчя було напружене, щелепа стиснута.
Поруч Джейден розгойдувався на стільці, намагаючись пожартувати:
– Ну, зате вірусність працює! Ще трохи — і нас запросить сам прем’єр на концерт протесту!

– Або в тюрму, – буркнув Етан, який стояв біля вікна з ноутбуком. – Ти бачив метадані? Відео з’явилось із внутрішнього поліцейського каналу.

Софі підняла погляд. – Ти серйозно?

– Повністю, – відповів він, повертаючи екран до них. – Хтось ізсередини злив його в мережу. Або хтось із нас дав їм можливість зробити копію.

У кімнаті стало тихо.
Навіть Луна, яка доти жувала жуйку, перестала рухати щелепами. Вона сиділа на столі, у своїй звичній позі – нога на ногу, погляд гострий, як лезо.

– Це або зрада, або гра, – сказала вона. – І я ненавиджу, коли хтось грає не за правилами.

Етан насупився. – Ти натякаєш на когось конкретного?

– Я натякаю на тебе, – холодно кинула Луна. – Хто в нас любить лазити по урядових базах, хакати поліцейські сервери, і… випадково залишати цифрові сліди?

Він зробив крок уперед.
– Якщо хтось і може зламати їхню систему, то тільки я. Але не я її здав.

– Випадково? – її голос був як виклик. – Ти ж сам казав, що “немає випадковостей”.

Мейсон різко втрутився. – Стоп. Обоє. Це зараз не гра в довіру.

Джейден встав, нервово провів рукою по волоссю.
– Ну, можливо, це я. – Він знизав плечима. – Я ж міг щось зняти, викласти, не пам’ятаю…

– Ти ледве пам’ятаєш власний пароль, – кинула Софі. – Не ти.

– Саме тому я ідеальний зрадник, – намагався пожартувати Джейден, але в його голосі прозвучав страх.

Мейсон глянув на нього довше, ніж треба.
– Це не смішно.

Він пройшовся складом, вдихнув повітря, що пахло металом і старими касетами.
– Добре, слухайте. Ми не будемо полювати на відьом. Не зараз.

– А коли? – Луна підвелася. – Коли нас прижмуть до стіни? Може, Кейн уже їде сюди?

– Саме тому треба думати, а не панікувати, – відповів Етан.

– Думають труси. Діють герої, – випалила Луна, підходячи до нього впритул. – А ти просто боїшся.

– Я не боюсь. Я планую.

– Плануєш настільки, що скоро втратиш ритм.

Їхні обличчя зійшлися майже впритул. Іскор вистачило б, щоб запалити старий генератор.
Мейсон вклинився між ними, обережно, але твердо.

– Вистачить. Якщо хтось нас злив — це не причина розривати команду. Це причина бути уважнішими.

Софі підійшла до нього. Її очі — темні, втомлені, але живі.
– І що ми робимо зараз?

– Тримаємося разом, – відповів він. – Але рухаємось тихо.

– А якщо Кейн уже в курсі кожного нашого кроку? – спитала вона.

– Тоді зробимо шум настільки гучним, що він не знатиме, куди дивитись, – тихо сказав Мейсон.

Пізніше, коли всі розійшлися кожен до своєї зони — хтось лагодити апаратуру, хтось аналізувати мережу, — Софі залишилась біля Мейсона.
Їх розділяла лише лампа з жовтим світлом і старий стіл, вкритий плямами фарби.

– Ти їм не сказав, що бачив когось уночі, – прошепотіла вона.

– Бо не впевнений, хто це був. Тінь, рух біля дверей. Але... здається, це був Джейден.

Вона подивилась на нього довго.
– І ти мовчиш, бо не хочеш його втратити.

– Так. Бо якщо я зараз почну шукати винного — розвалиться все. І ми вже не гурт, а уламки.

– А якщо через це всі загинуть?

Він підняв на неї погляд.
– Тоді принаймні я знатиму, що ми впали разом.

Софі провела пальцями по його долоні, коротко, але тепло.
– Іноді правда болить менше, ніж тиша.