Глава 11. Поцілунок під шум

Ніч була розірвана на шматки — неоном, криками, сиренами, брязкотом кроків у темряві.
Вони бігли вузькими вулицями Мейплтону, захлинаючись сміхом і диханням, наче рятувалися не від поліції, а від самого світу. Повітря пахло димом, металом і мокрим асфальтом після дощу. Асфальт блищав, немов ртуть, відбиття вогнів миготіли, мов розбурхані спогади.

– Праворуч! – крикнув Мейсон, обертаючись через плече.
Вони звернули в провулок, де між стінами миготіло синє світло поліцейських дронів, що зависли в повітрі, наче механічні оси.
– Швидше, Луна! – вигукнула Софі, озираючись.

– Я не марафонець! – видихнула та, затискаючи куртку під пахвою. – Я художниця, а не флешка на ногах!

Джейден, який біг позаду, уже задихався, але примудрявся сміятися.
– Якщо нас схоплять, то хоч історія буде гучною! – вигукнув він.

– Мені більше подобається жива історія, – кинув Етан, який біг попереду, тримаючи ноутбук, наче святиню. – Мейсон, у тебе план, чи ми просто знімаємось у фільмі жахів?

– Обидва варіанти! – відказав той, ухиляючись від сміттєвого контейнера. – Але фінал напишемо самі!

Їхній сміх рвав ніч, мов басова лінія під серцем.
Під ногами ковзав дощ, у повітрі свистіли поліцейські кулі-сканери, що відстежували шум.

Вони вискочили на дах старого складу, піднявшись пожежною драбиною. Метал хрускотів, пальці ковзали по вологих сходинках. Унизу вже чулися кроки — ритмічні, суворі, механічні. Один із дронів завис біля фасаду, кидаючи сліпуче біле світло на цеглу.

Мейсон стиснув Софіну руку.
– Лізь швидше!

– А ти? – запитала вона, ковтаючи повітря.

– Я за тобою. Завжди.

Вона відчула, як у грудях щось перевернулося — не страх, не паніка, щось інше, гаряче. Те, що з’являється, коли довіряєш не розумом, а шкірою.

На даху вітер бив у лице, розриваючи хмари. Звідси місто здавалося живим організмом — світлові судини, дихання вулиць, гул транспорту, пульс реклами. Внизу вили сирени, поліція прочісувала провулки.

Мейсон і Софі впали поруч, важко дихаючи. Їхні плечі торкалися, а подих зливався в одне.
Луна розсміялася — наполовину від полегшення, наполовину від божевілля.
– Якщо це не кіно, то я не знаю, що ще! – вигукнула вона.

– Гей, у мене є ідея! – Джейден, із мікрофоном у руці, вже озиралася на пульт, який тягнув за собою. – Запишемо трек «Пост-Бійка»!

– Помовчи, Боно, – кинув Етан. – Поліція ще не пішла.

Софі підповзла ближче до краю даху, зазирнула вниз — вулиця миготіла синім світлом, мов пульсуюча артерія. Поліцейські блималки розфарбовували темряву, немов хижі очі.
– Вони прочісують усе, – прошепотіла вона.

– Значить, треба сидіти тихо, – відповів Мейсон. – Хоч раз.

Вона подивилась на нього. Його волосся було скуйовджене, на щоці — подряпина, а губа розбита, та він усміхався. Усмішка — зухвала, тепла, справжня. І в ній було щось, що розливалося теплом десь глибоко під ребрами, знищуючи будь-який страх.

– Ти завжди усміхаєшся після бійок? – прошепотіла вона.
– Лише коли вони того варті.

– І ця — варта?
– Сто відсотків.

Вітер підхопив її волосся, червоне світло неону ковзнуло по його обличчю, по лінії щелепи, по блиску в очах. Мить — і навколо все наче стихло. Тиша, у якій чутно лише їхнє дихання, далекі сирени та стукіт серця у скронях.

– Знаєш, Софі, – він заговорив тихіше, – ти сьогодні зняла щось більше, ніж просто кадри.
– Що саме?
– Свободу. І те, як вона виглядає.
– А як вона виглядає?
– Отак. – Він нахилився ближче.

Її пальці самі торкнулися його обличчя — тепла шкіра, запах поту, пилу й диму. Вона відчула, як його дихання торкається її губ, і світ стиснувся до одного дотику.

Поцілунок був неочікуваним і вибуховим — як перший акорд після тиші.
Місто навколо ревло, сирени били по нервах, дрони літали, але вони більше нічого не чули.
Його руки лягли їй на талію, притягли ближче. Її пальці ковзнули в його волосся, ніби вона боялася відпустити.

Її камера впала на дах із глухим звуком.
– О, чорт, – прошепотіла вона, але він не дав їй відсторонитися.
– Забий, – прошепотів у відповідь. – Це кадр, який залишиться тільки між нами.

Їхні губи зустрілися знову — повільніше, глибше. Вітер кружляв навколо, світло неону розбивалося на тисячі уламків на їхніх обличчях. Вона відчувала його руки, гарячі, впевнені, і цей поцілунок був гучнішим за будь-яку музику.

Десь унизу Луна вигукнула:
– Ви там або цілуєтесь, або плануєте втечу?

– І те, і друге! – відповів Джейден, сміючись і розмахуючи своїм мікрофоном, як прапором перемоги.

Мейсон відпустив Софі, але ще мить тримав її руку, пальці переплелися, як звук і тиша.
– Обіцяй, що не перестанеш знімати. Навіть коли буде страшно.
– А ти обіцяй, що не полетиш на амбіціях.
– Домовились.

Етан підійшов ближче, нахмурений, як завжди.
– Романтична сцена під сирену — це сильно. Але в нас проблема. Вони нас засікли.

На небо піднявся промінь дрона — холодне біле світло ковзнуло по даху. Луна вилаялася:
– Ну ось і фінальні титри.